Науково-популярний сайт Артема Козменка

Великодні свята у горах

artk — Mon, 13 May 2019 08:35:36 GMT

Такого у моєму житті ще не було!

Великодні свята у горах?! Про таке я міг тільки мріяти. Цього року так співпало, що державні вихідні дні на Великдень та 1 травня поєдналися. Тож втрачати нагоду і відсиджуватися вдома я не хотів. Думками я вже давно був там… Десь далеко від цивілізації на гірських вершинах.

Правду кажучи, стримував тільки прогноз погоди. Обіцяли зливи, похолодання. Цілий тиждень я щодня заходив на різні сайти з прогнозами погоди і з надією дивився чи бува не змінилося нічого. А раптом синоптики помилилися! Тож наперед нічого суттєво не планував, продукти не закуповував.

Можливі маршрути для походу в мене зріли в думках ще задовго до цього. Проте, саме через прогнози погоди зупинився на варіанті з походом на Петрос. Чому?! По-перше, зручно добиратися до Лазещини. По-друге, не треба їхати автобусами чи маршрутками. Даний факт є важливим при поверненні додому. Якщо б змок, то було б некомфортно і мені, і людям навколо. У потязі все ж більше вільного простору і є можливість просохнути. По-третє, уже рівно 5 років, як я не піднімався на цю гору, треба було виправляти ситуацію. Ну і, якщо відверто, то Петрос залишається однією з моїх улюблених вершин у Карпатах.

Що ж, продукти ми купляли у суботу перед Великоднем. Прогноз погоди дещо змінився. З оптимізмом сприйняв інформацію про те, що обіцяли дощі тільки у вівторок після обіду і середу. Таким чином, у мене був понеділок, щоб підійти якнайближче до вершини і розкласти табір, а також ранок вівторка, щоб піднятися на неї. А далі вже спускатися вниз і ховатися від дощу, розбивати табір та відпочивати. А от сумнівів чи варто їхати, однозначно, вже не було.

У неділю ще докупили хліб та пляшку коньяку. При такій погоді важливо мати якийсь «профілактичний», «зігріваючий» засіб. Також в рюкзак спакували й продукти з великоднього кошика, щоб була атмосфера певної святковості.

29 квітня о 3.45 я прокинувся, за звичкою заварив каву, одягнувся в похідний одяг, перевірив чи нічого не забув, і, з невеличким запізненням, вирушив в до залізничного вокзалу.

Уже десь на середині дороги зрозумів, що варто пришвидшитися. І добре зробив. У потяг зайшов о 4.47. Була думка ще побігти в касу за квитками, але вирішив, що бажання зекономити кілька гривень може обернутися екстремальною ситуацією з наздоганянням потяга на наступних станціях. Через 3 хвилини потяг рушив. І я точно не встиг би.

У вагоні були тільки ми. Дуже здивував той факт, що ні на вокзалі, ні в потязі не було більше бажаючих активно провести вихідні в горах. Дочекалися провідницю. Купили квитки до Коломиї. Вартість проїзду однієї особи склав 20 грн. Я собі розлігся на сидіннях і дрімав майже всю дорогу. Про всяк випадок поклав будильник, щоб не прийшлося виходити десь в депо.

У Коломию прибули за графіком. Надворі досить прохолодно, +7 С, проте сонячно. То ж зайшли всередину вокзалу, щоб трішки загрітися. Я пішов в магазин з надією купити ще один хліб і, можливо, взяти пива. Проте магазин, в якому я завжди скуповуюся, був закритим. А на місці іншого, який був навпроти цього, вже височіє якась новобудова. Вирішив, що шукати інші магазини не буду, а можливо в Лазещині куплю, адже там дорогою до Козьмещика є аж два магазини. У результаті купив два хот-доги з мисливськими ковбасками. До речі, їхня вартість не змінилася – 23 грн за один.

Потяг, який приїхав з Івано-Франківська, залишили для посадки на Рахів.

Людей з аналогічним спорядженням, як у нас, взагалі не видно. Є кілька туристів з невеличкими рюкзаками. Вони їдуть або на один день, або планують зупинятися десь в готелі чи будинках.

Потяг відправився за графіком о 8.10. Вагон напівпорожній. Спати вже не хочеться. Думок в голові фактично не залишилося. Настала внутрішня гармонія, насолода кожною миттю, передчуття цікавих і незабутніх днів. І я знову в горах.

До Лазещини ми прибули об 11.10. Конкурентів за місця для табору в нас немає. Ми єдині туристи, що зійшли на цій станції.

Йдемо без зупинок. Їсти ще не хотілося, тож вирішили, що перекусимо біля магазину, тим більше, що біля нього є невеличка альтаночка, щоб розміститися.

Нас чекала не дуже приємна несподіванка. По-перше, магазин зачинений, по-друге, в альтанці вже немає столика, натомість є купа сміття. Отже, не було сенсу зупинятися. Їсти все ще не хотілося, тому можна спокійно йти далі і вже біля КПП зробити повноцінну зупинку на обід.

О 12.00 ми дійшли до КПП національного парку. Рятувальник записав мої дані, маршрут та його тривалість, а працівник парку виписав квитанцію на 25 грн з особи за відвідування природоохоронної території. Від рятувальника дізнався, що вчора (у великодню неділю) тут цілий день йшов дощ (тож не було чого їхати раніше), на вершині Петроса снігу вже немає, проте на схилах і полонині ще є. Також рятувальник нас попередив, що прогнозують прохолодну та дощову погоду і попросив записати номер телефону рятувальної станції. Ми потиснули один одному руки і я пішов обідати. Добре, що біля КПП є альтанка і там можна зупинитися. Перекусили ми великодніми яйцями, ковбасками та бутербродами.

Через півгодини вирушили далі в напрямку інформаційного пункту «Козьмещик».

Води у нас з собою не було. Тому дорогою поглядали де є можливість набрати чистої джерельної води. Через 15 хв. дійшли до джерела на якому пише «Питна вода». Але ні її запах, ні смак мені не сподобалися. Тому набирати нічого не став. І добре зробив, адже трішки далі є ще одне, вже протічне джерело з якого можна набрати чистої, смачної води.

Дорогою нам ще траплялося кілька джерел з водою. Позитивним моментом є те, що досить багато альтанок і місць для відпочинку. Я почав придивлятися де можна зупинитися на зворотному шляху у випадку, якщо буде йти дощ і не буде можливості розкласти намет.

На годиннику 14.15, і ми дійшли до Козьмещика. Нарешті бачу туристів. Їх привезли сюди якимись мікроавтобусами. Вони обступили гіда і про щось активно спілкувалися. На той час обличчя дівчини, що проводила їм інструктаж, мені видалося знайомим, проте я ще не знав, що вона теж з Чернівців і ми, хоч і заочно, проте знайомі.

Ми пройшли повз них і пішли на галявину біля річки, там є столик з лавочками, який нам ідеально підходив для обідньої перерви. А на обід у нас були: писанки, галунки, бутерброди, котлети та домашні відбивні.

Затримуватися не ситали, оскільки в планах у нас було піднятися якомога вище до підніжжя Петроса, щоб менше часу витрачати на підйом наступного дня. О 15.00, зібравши речі, рушаємо своїм маршрутом. Йшли середнім темпом, робили нетривалі зупинки, щоб відпочити та перевести подих. Дорога досить широка, є де йти. Ця частина маршруту без суттєвого набору висоти. Якраз дуже хороший варіант для легкої акліматизації в гірських умовах після тривалого часу перебування у місті. Сонця не видно, небо хмарне, зрідка накрапає дрібненький дощик, але тепло. Дуже комфортна погода для піших прогулянок гірськими тропами.

Вдруге у своєму житті взяв з собою трекінгові палиці, які купив рівно рік тому. Для такого маршруту вони є незамінними: допомагають розвантажити суглоби, в руках майже не відчуваються, а найголовніше – сприяють утриманню балансу на слизькій, болотистій після дощу, дорозі, та при маневруванні між калюжами і переходах через струмки. Це дає можливість економити сили, нерви і здоров’я загалом.

Через годину ми дійшли до невеличкої галявини посеред лісу, на якій по обабіч дороги розташовані колиба та стайня, дах якої вже провалився. Зупинятися не було необхідності. Йдемо далі.

О 16.30 ми вже були на рукотворній поляні з роздоріжжям. Маркування маршруту веде нас скороченою і дуже стрімкою дорогою вверх через ліс. Сама ж дорога немаркована та повертає різко вліво через дерев’яний місток.

Після дощу дана ділянка маршруту дуже розмита, взуття прилипає до болота і відривати його стає все важче, обійти цю стежку вже практично немає де. Триматися на ногах мені допомагають трекінгові плиці. Через декілька метрів цього підйому вирішили, що підемо краще серпантином, хай то буде трішки довше, проте не так затратно з позиції сил, які нам ще знадобляться.

Вийшовши з лісу, перед нами відкрилася полонина на якій поміж залишками снігового покрову проростають крокуси. Зупинилися для відпочинку та фото сесій. Вершина Петроса зрідка відкривається. Хмари наче спеціально його обіймають і не дають нам можливості насолодитися його величчю.

Мій електронний годинник на фітнес-браслеті показує 18.10. Ми дійшли до колиби, вище якої я у всіх попередніх походах зупинявся. Цього разу довелося шукати інше місце для табору, оскільки навколо неї все у снігу. А сам сніговий покрив сягає метра в глибину. У самій колибі все закидано сміттям і дуже неприємно пахне гнилюю, згарищем і ще незрозуміло чим. Тому ми перейшли через яр, поближче до підніжжя гори. Там на полонині Головчеська є каскад дерев’янних споруд, в яких і зупинилися туристи, яких ми зустріли біля Козьмещика. Ми ж побачили галявини на початку лісу і вирішили пошукати саме там місце для табору.

О 19.00 палатка вже була розкладена. Не пригадаю чи колись під палатку підстелював гілки з хвоєю. Проте у даному випадку гілок після туристів, які ночували тут взимку було більше ніж достатньо. Тому я акуратно склав їх на невеличкому пагорбі і розклав намет.

Далі мене чекав неабиякий квест з пошуку сухих гілок та розведення багаття. Вчорашній дощ, сніг, який досі стоїть довкола, зменшували мої шанси. Але здаватися я не хотів. Знайшов усе, що шукав. Вогонь розпалив без жодних проблем. Дуже допоміг у цьому випадку сухий спирт, який завбачливо взяв з собою. Правду кажучи, гілля повільно сохло і вогнище не могло добре розгорітися. Відповідно казанок просто висів і коптився. Для збору та подрібнення дров я використав і свій ніж, який саме для таких цілей і купляв, та ручну ланцюгову пилку, яку замовив собі в подарунок на Новий рік. Скажу так, інвентар мене дуже потішив своєю функціональністю та ефективністю. Зрештою мені вдалося заготувати достатню кількість тонких дров і, в результаті, приготувати повноцінну вечерю та, в якості приємного бонусу, посмажити сосиски на вогні.

Наситившись вечерею я поглянув вгору. Мене чекав приємний сюрприз. Небо всіяне надзвичайно яскравими зорями. Таких ви навіть за містом не побачите. Заради цього моменту треба їхати у високогір’я. Відвести погляд було неможливо. Довкола жодної хмаринки. Видно кожну зірочку. Вгадуються сузір’я, які вивчав ще в школі на уроках астрономії.

Вогонь повільно догорав, надворі ставало все холодніше, пізня година, та й втома давалася взнаки. А найголовніше, що така погода вселяла оптимізм. Хотілося якнайшвидше лягти, щоб вдосвіта прокинутися і встигнути піднятися на вершину.

Будильник виставив на 7 ранку. Вночі було досить прохолодно, довелося одягати шапку та теплі фліски, щоб комфортніше спалося.

Прокинувся я ще до будильника. Трішки полежав, але сон як рукою зняло. Такої бадьорості та припливу сил вдома не відчувається. Крізь тент палатки пробивалися перші промені сонця. Настрій був неймовірним. Ранкова прохолода давалася взнаки, проте гаряча кава, яку заварив з використанням газового балону, та сонячне проміння зігрівали як тіло, так і душу. Гратися з розведенням вогнища не було сенсу. Усе довкола мокре, а часу мало. Поки на небі немає жодної хмаринки, хотілося якнайшвидше вибратися на вершину, щоб насолодитися краєвидами.

Збиралися ми довше, ніж я собі планував. І з табору вийшли тільки о 8.50. Взяли з собою один рюкзак, в який склали документи, гроші, цінні речі, куртки та печиво зі згущеним молоком.

Маршрут пролягав засніженими ділянками полонини. А там де не було снігу, було ще важче йти, оскільки багато болота. Підйом на Петрос теж встелений сніжними тропами. Біля підніжжя більше снігу, але чим вище піднімалися, тим менше його було.

О 10.10 ми піднялися на вершину Петроса. Там зустрілися з колегами, які жили в будиночках біля нас на полонині. Поки ми озиралися, вони рушили далі. І ми залишилися тільки вдвох. Попри тривалу серію фотографій, ми знайшли час на відпочинок та легкий перекус.

Вибравшись на верх штучно викладеного п’єдесталу, щоб зробити фото, я помітив невеличку пляшку з-під алкоголю в якій виднівся папірець. Мені стало цікаво, що ж там?! Розкрутив, витягнув записку та 3 купюри по 2 грн. Хто її залишив, важко сказати. Хоча першоджерелом вказано відому передачу про мандри «Орел і решка» та її ведучого А. Бєднякова. Зважаючи на те, що напис з відвертими помилками, роблю висновок, що то фейк. Проте там було ще кілька надписів зроблених туристами, які також знаходили цю пляшку. Як на зло, я не взяв з собою блокнот і ручку, відповідно не мав чим зробити там запис і про своє перебування на вершині.

Погода почала погіршуватися, з’явилися хмари. Ще трішки побули і о 10.50 почали спуск вниз. Зайвий раз не зупинялися, йти було досить важко, особливо, коли добралися до вкритих снігом ділянок. Дорогою зустрічали вже одиночних туристів, а не тільки тих, яких водять групою.

О 12.30 дісталися до табору. Вирішили приготувати повноцінний обід, а вже потім збирати табір та, відповідно до плану, йти в напрямку Козьмещика і шукати місце для ночівлі. Багаття не розпалювали. Варили все на газовому балоні. До речі, досить швидко і практично.

На годиннику 14.15. Ми зібрали речі та вирушили в дорогу. Йшли повільно, проте без зупинок. Поспіх був у даному випадку недоречним, адже під ногами сніг, болото, калюжі та мокре каміння. Ризик травм досить високий. І тут знову ловлю себе на думці, на скільки корисними і практичними виявилися в даній ситуації трекінгові палиці.

Трішки більше, ніж через годину ми подолали найважчу ділянку маршруту. Частину дороги ми долали серпантином. Наразі ми вийшли на галявину де починається стрімкий підйом вверх. Відпочиваємо. Погода псується тому не варто затримуватися. Встигнути б до дощу розкласти намет.

Рівно о 17.00 ми дійшли до Козьмещика. Знайшли місце для табору, неподалік є джерельна вода. Насамперед розклали палатку та речі з рюкзаків, щоб у випадку погіршення погоди вони залишилися сухими. Далі я зайнявся розведенням багаття. Дров було досить багато, але мало серед них сухих. Проте за допомогою сухого спирту та тоненьких гілочок вдалося швидше, ніж вчора, розвести вогнище. Зварили собі гречку, посмажили сосиски на вогні, випили «Гарячу кружку», щоб трішки зігрітися.

Близько 10 години вечора досить раптово розпочався дощ, який переріс у короткотривалу зливу. Ми швидко забігли в палатку. Несподіванкою для мене стало те, що шви тенту вже не герметичні і при раптовій зливі почали пропускати воду. За допомогою пакетів для сміття я зробив додатковий захист між тентом та внутрішньою стінкою палатки. Дощ трішки вщух і мені вдалося заснути, хоча й переживав, щоб у випадку погіршення погоди нас не почало заливати. Дякуючи Богу все обійшлося.

Наступного ранку прокинувся о 8 годині. Здавалося, що часу досить багато, але сенсу затримуватися не було. На вулиці дрібний, але рівномірний дощ. Який і не збирався вщухати. Тому, не виходячи з палатки, ми почали збирати речі і пакувати рюкзаки. Я переодягнувся у теплі речі, водонепроникні рибацькі штани та балонову куртку. Залишилося тільки зібрати палатку, причепити її до рюкзака і вирушати в дорогу.

Вийшли з табору о 10.30. Вирішили, що знайдемо суху простору альтанку, і там вже зупинимося для сніданку. Йти довго не довелося. Через півгодини вийшли на роздоріжжя старої та нової дороги. Прямо перед нами є галявина зі всіма зручностями для відпочинку.

Зайшли в альтанку, розклали речі. Першим ділом я заварив каву, знову ж таки, дякуючи газовому балону. Поснідали ще запасами з освячених на Великдень продуктів.

Дощ почав вщухати. Туристи в таку погоду рідкість, але все ж трапляються. О 12.30 вирушили далі в напрямку залізничної станції. Йшли без зупинок. Дорогою дощ взагалі припинився. Через годину проходячи повз КПП, я тільки на словах повідомив рятувальнику, що ми тут заходили і коли. Відміток він ніяких не робив.

Перший магазин, який біля траси, все ще закритий. Другий, який вже біля станції відкритий, але заходити туди мені не хотілося.

14.17 – ми на залізничній станції. Дощу вже немає. До відправлення потяга ще більше години. Вирішив загріти воду та попити «гарячу кружку». Людей немає, тож ми нікому не заважали.

На одній зі стінок місця зупинки помітив розклад потягів, який записав хтось з туристів. Це один з тих випадків, коли надписи не псують зовнішній вигляд, а допомагають орієнтуватися в часі та просторі.

Близько 15.00 почали сходитися студенти. Так як потяг прямує до Івано-Франківська, то їм зручно добиратися до місця навчання. А от нам треба їхати тільки до станції «Делятин» і там вже пересідати на інший потяг до Коломиї.

Цього разу потяг прибув без суттєвого запізнення о 15.30. Вагони плацкартні. Місць вже досить мало. Також зазначу, що туристів теж не багато, здебільшого пасажирами є саме студенти. Вартість одного квитка до Делятина 16 грн.

О 17.05 ми вийшли на залізничній станції «Делятин». З нами була ще одна група туристів, які відпочивали, судячи зі спорядження, десь в будинках чи готелі. Їх ми зустрічали в перший день походу при пересадці в Коломиї. Я побачив, що вони пішли до каси питати про квитки. Це мене дещо здивувало, оскільки жодного разу ще не бачив, щоб та каса працювала о цій порі. Я теж підійшов і купив квитки до Чернівців. Вартість проїзду 25 грн з особи. Так як людей немає, і на вулиці прохолодно, ми залишилися всередині вокзалу. Спершу я пішов до магазину. Вирішив себе потішити пляшкою пива. Ціни, досить демократичні. За пиво заплатив 19 грн, а за плитку чорного шоколаду 24 грн.

Часу в нас дуже багато, більше, ніж півтори години. Як і планував раніше, я переодягнувся в одяг, для дороги. Зняв з себе не дуже зручний, але практичний, одяг в якому проходив цілий день. У легких трекінгових штанях і теплій флісці набагато зручніше і комфортніше.

Повечеряли ми бутербродами та сардинами з консерви. І рівно о 18.30 прибув потяг «Коломия – Делятин», який о 18.43 рушив у зворотньому напрямку. Провідниця сказала, що цей же склад буде їхати на Чернівці, але перед цим ще заїжджає в депо для дозаправки, оскільки час відправлення з Коломиї перенесли на 21.10. Речі за бажанням можна залишити. Але ми вирішили все ж витягнути рюкзаки на вокзалі і почекати свого часу відправлення. Щоб зігрітися я купив каву за 8 грн в кіоску перед вокзалом. Попередзвонював рідним і друзям. Виявилося, що вони за нас дуже переживали, оскільки ці дні вирувала стихія з буревіями, градом і смерчами. Тож роблю висновок, що нам ще дуже пощастило з погодою.

У Чернівці ми прибули за графіком о 23.05.

Так пройшов ще один мій похід. Фотографій цього разу зробив менше, ніж зазвичай. Але все одно маю чим поділитися та похизуватися. А найголовніше, що отримав те за чим їхав – море задоволення! Чого і вам, дорогий читачу, бажаю! Не відсиджуйтеся вдома)

Соціонічні ознаки та аспекти

artk — Wed, 03 Jan 2018 12:45:13 GMT

Ознака	Аспект	Прояви
Логіка (об’єкти)	Ділова логіка (робота)	Сприйняття навколишнього світу, людей та себе крізь призму вчинків, оцінка їхньої раціональності. Схильність до аналізу фактів, вчинків, процесів. Уміння розрізняти логічні і нелогічні вчинки, оцінювати їхню доцільність, оптимізувати діяльність. Прагнення до накопичення інформації про факти та закономірності. Уміння вибрати спосіб протистояння зовнішньому впливу. Сприйняття руху і простору.
Логіка (об’єкти)	Структурна логіка (система)	Здатність логічно мислити, встановлювати логічні зв'язки, визначати співвідношення, аналізувати. Сприйняття світу через співвідношення різних об'єктів один до одного, їхнє порівняння, вибір головного. Здатність класифікувати різні об'єкти, систематизація навколишнього світу. Оцінка будь-якої інформації з позиції того, наскільки вона вкладається в різні системи. Сприйняття простору як системи відстаней, усвідомлення свого місця в соціумі.
Етика (енергія)	Етика емоцій (емоція)	Життя в полоні емоцій. Сприйняття і оцінка навколишнього світу через емоції. Уміння розрізняти позитивні і негативні емоції, їхні відтінки, прагнення до позитивних емоцій, гарного настрою. Перебування в емоційних станах: переживання, радість або смуток, драматичність або комічність. Ентузіазм, вразливість, емоційний комфорт. Сприйняття звуків як характеристики різних емоційних станів та інтенсивності процесів.
Етика (енергія)	Етика відносин (відношення)	Існування в середовищі почуттів, стосунків, симпатій і антипатій. Сприйняття навколишнього через ті почуття, які воно викликає. Здатність розрізняти відносини і вловлювати їхні відтінки. Переживання різних відносин: любов-ненависть, симпатія-антипатія, прихильність-ворожість, захоплення та ін.
Сенсорика (простір)	Вольова сенсорика (сила)	Здатність концентрувати увагу на предметах, легко розпізнаючи їхні зовнішні ознаки та виокремлюючи деталі. Сприйняття зовнішніх форм, оцінка естетики об'єкта і вміння насолоджуватися його красою. Здатність знаходити і встановлювати цілі щодо об'єктів. Маніпуляція об'єктами, управління ними за допомогою силового (іноді фізичного) тиску. Прояв агресії. Відчуття влади над об'єктами, вміння підпорядкувати їх своїм цілям. Стан мобілізованості, вміння мобілізувати інших людей, сила волі. Фізична сила, активність, наполегливість і завзятість у подоланні перешкод, іноді впертість.
Сенсорика (простір)	Сенсорика відчуттів (комфорт)	Існування в середовищі відчуттів, сприйняття навколишнього світу через кожне з відчуттів: дотик, нюх, смак тощо. Оцінка властивостей предметів через власні відчуття, які від них виникають. Здатність розрізняти відтінки відчуттів. Відчуття навколишнього простору, естетичне задоволення, фізичне задоволення (тілесні задоволення), комфорт.
Інтуїція (час)	Інтуїція можливостей (можливість)	Здатність абстрагувати увагу від зовнішніх особливостей предметів, уловлюючи їхній зміст і виділяючи суть. Сприйняття внутрішніх якостей і призначення об'єктів. Уміння відокремлювати перспективне від безперспективного, уявляти результат. Оцінка якостей свого характеру і власних можливостей. Вивчення і порівняння характерів і здібностей інших людей. Здатність протиставляти і відстоювати свої ідеї та погляди.
Інтуїція (час)	Інтуїція часу (подія)	Існування в світі уявлень, образів, спогадів і фантазій. Сприйняття того, що відбувається через відгомін реальних подій у внутрішньому стані. Оцінка навколишнього світу через відповідність реальних подій внутрішньому стану та їхня гармонія. Здатність проникати у внутрішній світ інших людей, вивчати їхні інтереси і проблеми. Здатність розрізняти відтінки внутрішніх станів. Відчуття ритму того, що відбувається довкола, темпу подій, співвимірності поведінки і поглядів людей, відчуття заповненості свого і чужого часу. Уявлення можливих ситуацій (і неможливих теж), свого місця в них, передчуття.

Тур вихідного дня: Масив Рареу (Рарау)

artk — Wed, 27 Sep 2017 13:17:54 GMT

Змінити обстановку, втекти від сірої буденності, набратися нових вражень та відчуттів – ось для чого нам потрібні вихідні. Хоча б на один день кудись вирватися – це вже подія. Особливо якщо це закордонна поїздка в гори.

За останні три роки у моєму житті не було жодної закордонної поїздки. Це мене добряче пригнічувало. Літом наважився зробити біометричний паспорт. На початку серпня зареєструвався в електронну чергу, подав заявку, оплатив адмінпослуги. І вже через місяць став щасливим власником біометричного закордонного паспорта.

Ще не встиг отримати його на руки, як з’явилася можливість поїхати закордон. Хоч і не так далеко, як би того хотілося, в сусідню Румунію, проте в гори. Це додавало натхнення, запалу, сил та оптимізму. Тур на один день організовували представники магазину туристичного спорядження «Горгани». Для участі в турі необхідно було подати електронну заявку, або ж зареєструватися безпосередньо у магазині. Вартість поїздки становила 750 грн. Усе складалося якнайкраще, проте прогноз погоди на цей день змушував не раз задумуватися над доцільністю поїздки. Синоптики обіцяли прохолодну і дощову погоду.

За день до виїзду практично щогодини переглядав прогнози погоди на різних сайтах. Моєму здивуванню не було меж, коли я побачив, що дощі змінилися на хмарну погоду з проясненнями.

У п’ятницю після роботи зустрілися з Лесею, склали список необхідних у поїздці речей, розпланували хто і що купляє з продуктів, адже харчування у поїздці не передбачалося. Дорогою додому купив усе, що було у списку. Покупка обійшлася мені майже у 100 гривень. Дома ще раз переглянув інформацію про масив Рареу, щоб мати хоча б загальне уявлення куди ми їдемо, склав речі, зарядив телефон і фотоапарат.

Будильник у мене був наведений на 6.00. Надворі ще темно, але спати не хотілося. У передчутті нових вражень я ще раз перевіривши, чи всі речі взяв, вийшов з дому і попрямував на зупинку.

Каву пив не вдома. Взяв її у цілодобовому магазині. О 7.00 ранку я вже був на розі проспекту Незалежності і вулиці Небесної Сотні. Розпочався дрібний дощик. Побачивши, як під’їхав наш автобус, я попрямував до нього.

О 7.45 розпочалася наша подорож. До кордону ми доїхали досить швидко і приблизно о 8.30 у нас зібрали паспорти для реєстрації. Поки ми чекали прикордонників, була можливість сходити в туалет. Вартість такої послуги біля пункту пропуску складає 5 грн. Ми заїхали на нейтральну територію, де розташований магазин «дьюті-фрі». Мушу зазначити, що зайти у такого типу магазини можна тільки при виїзді з України. Звісно ж, ніхто не упустив такої нагоди. Я нічого не купляв, тільки глянув на ціни та асортимент.

Процедура проходження кордону та реєстрації тривала близько двох годин. О 9.40 ми були на території Румунії. Усе пройшло досить швидко і без жодних проблем. Єдине, про що питали прикордонники, це куди ми їдемо. На відповідь, що ми хочемо пройтися масивом Рарау, румунський прикордонник грізним тоном сказав: «Рареу!». Адже, саме так звучить назва в оригіналі, румунською мовою. Наявність страхового полісу не перевіряли. Додаткові документи просили пред’явити тільки батьків, які їхали з дітьми.

Погода була сонячна. Спати зовсім не хотілося. Тому розглядав румунські пейзажі. Здивували мене насадження тополь посеред городини. Для чого вони там?! Це й досі для мене залишається відкритим питанням.

Об 11.30 зробили зупинку на автозаправній станції. Ціни на пальне дещо перевищують наші. Так, 1 літр 95-го бензину коштує 4,95 лей, що в перерахунку на гривні, складає приблизно 32,60 грн (при курсі 6,60 грн за 1 лей). Бензин марки А-92 взагалі ніде не продається. Продукти та напої теж значно дорожчі. Найдешевша банка пива, місткістю 0,5 літра, коштує 3,50 лей. Півлітрова пляшка Пепсі – 3,99 лей. Розрахуватися у магазині, який знаходиться на заправці, можна тільки леями або ж банківською платіжною карткою.

Через півгодини відпочинку ми вирушили далі. Коли їхали серпантином, перепад тиску давався взнаки. Закладало вуха, дещо паморочилося в голові. Їхали ми відносно швидко. О 12.45 прибули до місця призначення. Зібрали речі, взяли харчі і через 15 хвилин вирушили в дорогу. Ми йшли гладенько встеленою асфальтованою дорогою. За 20 хвилин дійшли до бази відпочинку «Кабана Рареу». Зробили невеличку перерву, щоб група зібралася. Почав моросіти дощ. О 13.20 ми зайшли в ліс, яким йшли буквально кілька хвилин. Дорога досить слизька, під ногами болото і мокре каміння.

О 13.50 ми вийшли до підніжжя скель, де зупинилися для фотосесій. Група була досить великою. Разом нас було більше 40 осіб. Далеко не всі мали досвід гірських походів, більше того, у складі групи було досить багато дітей. Тому рухалися обережно і відносно повільно. Приємно здивувало те, що на нашому шляху ми зустріли людей, які прибирали сміття. Вони його вишукували навіть під камінням, в тріщинах, кущах. Один з них почав розпитувати мене про те, хто ми, звідки, що тут робимо. У даній ситуації найдивнішим є те, що розмовляв він досить чистою англійською мовою.

Обійшовши довкола скель, ми дійшли до розвилки із вказівником напрямків руху. Для того, щоб добратися на вершину, потрібно було підніматися надзвичайно крутим схилом, по мокрому камінні з болотом. Потішило те, що і в даній ситуації подбали про туристів – розвісили ланцюги у місцях, де було важко за щось вчепитися. Це набагато полегшувало підйом і спуск. Трішки більше, ніж через 20 хвилин ми піднялися на вершину.

Погода була сприятливою. Нам відкрилися мальовничі краєвиди карпатських гір. Усі з неабияким ентузіазмом почали фотографуватися, знімати панорами на відео. Дехто влаштував собі легкий перекус. Наше перебування на одній з вершин тривало майже півгодини.

О 15.00 ми спустилися вниз. Вимащені, мокрі, проте задоволені. Взяли речі і вирушили далі до галявини. Там зупинилися на обід. Група розділилася на тих, хто вирішив залишитися і готувати собі гарячий обід, і на тих, хто хотів побачити побільше краєвидів, тому обідав бутербродами. Обідня перерва у нас тривала близько 10 хвилин. І о 15.40 ми пішли в напрямку метеостанції.

Дорога встелена густим туманом. Моросить невеличкий дощик. Ми проходимо повз будиночки, які мабуть є свого роду колибами, проте ні свійської худоби, ні людей біля них не видно. Тільки одна собака породи сенбернар лякає людей.

Через 20 хвилин вийшли на пагорб, який мабуть є вершиною якоїсь гори, оскільки на заржавілому залізному листі є надпис фарбою 1648 м. Тут ми зупинилися і продовжили нашу трапезу. Зачекавши, коли розвіється трішки туман, о 16.40 вирушили в напрямку автобуса. Йшли дорогою, нікуди вже не звертаючи.

Через півгодини були на місці. Група зібралася майже в повному складі. Ще чекали двох хлопців, які вирішили обійти скелі коротшим, на їхню думку, маршрутом. Спускаючись по серпантину, ми зупинилися на оглядовому майданчику. Хмари частково розійшлися, виглянуло сонечко. Це створило хорошу картинку для фотографій. На годиннику 17.40, вирушаємо додому. Дорогою до кордону зробили тільки одну зупинку. І через три години були у пункті пропуску. Процедура проходження кордону тривала дві години. О 22.25 ми заїхали на територію України. В Чернівці прибули через півгодини.

Втомлені, сонні, проте задоволені. Емоцій багато. Хочеться якнайшвидше переглянути фотографії, поділитися ними з друзями. Розповісти рідним про свої враження від поїздки.

Передосінній похід на гору Хом’як і водоспад Гук (25-26.08.2017)

artk — Mon, 04 Sep 2017 18:46:40 GMT

Кожен похід є унікальним. Цим він і приваблює. Відпочинок у горах неможливо порівняти ні з чим. Вечірня прохолода, вітер, який часом з ніг зносить, аромат диму з вогнища…

Я не зміг утриматися, щоб не перервати тривалу перерву у походах. Про причини, які стояли на заваді цьому, писати не буду. То вже не важливо. Головне, що процес пішов. Я знову у формі і готовий до нових пригод, вражень, випробувань.
Вибір маршруту розпочався тоді, коли я дізнався, що буду мати чотири вихідні підряд. Єдине в чому я мав сумніви, це мої фізичні можливості. Чи не зашкодить мені надмірне навантаження. Тому основною робочою версією був похід на гору Хом’як. Ще питання було у тривалості походу. Зійшлися на дводенному варіанті 25-26 серпня.

Напередодні склали список необхідних речей та продуктів. Розподілили хто і що бере. Деякі продукти взяли з дому, решту докупили. Загальна сума покупки становила приблизно 255 гривень.

Будильник поклав на 3.40 ранку. Попередньо переглянув в інтернеті графік руху потягів за напрямком Чернівці - Коломия та автобусів Коломия - Буковель. Усе залишилося так, як і було раніше, потяг о 4.54 ранку, а автобус о 7.25. Ранок розпочався з традиційної кави, яку заварив собі. Ще раз перевірив, чи всі речі взяв. Подивився, що на вулиці прохолодно, тому передумав брати шорти. Замість них одягнув похідні штани Маммут, а як запасні в рюкзак поклав легенькі спортивні. Взяв сонячні окуляри і о 4.23 вийшов з дому.

Спокійним і досить повільним темпом за 20 хвилин дійшов до залізничного вокзалу, де мене вже чекали. Голоси моїх друзів було чути на весь перон, тому знайшов їх без жодних проблем. За десять хвилин до відправлення подали дизель на посадку, і о 4.55 потяг вирушив до Коломиї. Квитки наперед ми не брали. Проїзд оплатили в кондуктора. Вартість проїзду з Чернівців до Коломиї 14 грн. О 7.00 ми вже вийшли на пероні в Коломиї і відразу пішли на маршрутку до автовокзалу. На привокзальній площі стояли два автобуси за номером маршруту 2 і 34, які їдуть через автовокзал. Ми сіли в 34-ту, хоча «двійка» нас догнала і обігнала. Вартість проїзду в місті 4 грн. О 7.20 приїхали на автовокзал і відразу підійшли до автобуса на Буковель, в якому сиділо аж чотири пасажири. Я пішов у касу по квитки, за які заплатив 108 грн за двох. Квитки мені продали до Поляниці, найближчого населеного пункту до місця призначення. Відразу пішов назад до автобуса, так як до відправлення залишалися лічені хвилини. Мене в якійсь мірі здивувала реакція водія, коли я йому показав квитки. Він ображеним голосом спитав: «Навіщо ви брали квиток?!…». З натяком, що треба було в нього розрахуватися за проїзд, хоча в Коломиї є навіть контролери, які перевіряють, чи всі пасажири мають квитки. Я пояснив йому, де нам треба вийти, і ми зайшли в салон. О 7.30 ми виїхали з автовокзалу.

Їхали досить швидко і менше, ніж за дві години прибули до місця початку маршруту на гору Хом’як. Водій нам зупинився рівно біля стежки. Ми без зайвих зволікань вирушили в дорогу. На годиннику була 9 година 15 хвилин.

Уже через півгодини ходу ми вийшли до невеличкої гірської річки. Вирішили зупинитися і поснідати. Бутерброди, огірки і перець додали нам сил. У дволітрову пластикову пляшку, яку взяли з дому, набрали води собі в дорогу. І о 10.15 продовжили рух маршрутом.

Піднімалися ми серпантином, не зрізаючи стрімкими стежками. Йшли відносно повільно, зупиняючись для того, щоб зробити фотографії. Наступний привал зробили через 30 хвилин. Відпочили 15 хвилин і знову пішли. Нас наздоганяли та обганяли групи туристів. Маршрут досить популярний. Відверто кажучи, я думав, що буде набагато більше бажаючих активно та весело провести вихідні.

Об 11.40 зупинилися на ще один тривалий привал. Я вирішив, про всяк випадок, проклеїти п’яти пластирем, оскільки відчув, що взуття на підйомах трішки натирає. Мозолів таки не натер, і це вже добре. Годинник показує рівно 12.00 - і ми вирушаємо далі.

Через 20 хвилин ми вийшли на галявину зі встановленим вказівником напрямків руху. Виникло питання, де зупинятися на обід. Прийняли рішення піти на полонину Хом’яків. Пройшли буквально три хвилини і натрапили на джерело з водою. Набрали води, ще раз обдумали подальші дії, і вирішили повернутися на галявину.

Місць для розведення вогнища було вдосталь. З каміння спорудили щось схоже на мангал. З дровами теж не було проблем. Досить легко знайшов сухі гілки різної товщини і довжини. Обійшлися і без сокири, і без великих ножів. Вода в казанку, на моє глибоке здивування, закипіла дуже швидко. Вистачило приблизно 10 хвилин. На обід у нас був суп з картоплею, морквою, цибулею, сосисками і «гарячою кружкою» для аромату і смаку. Також зробили по декілька бутербродів із «намазкою».

Обідня перерва тривала у нас трішки більше двох годин. Загасили багаття. Склали речі в один рюкзак. Залишили собі менший і легший. Взяли тільки необхідні речі: вітровку, фотоапарат, згущонку з печивом, ну і звісно, телефони, документи та гроші. Ще раз підійшли до стовпа з напрямками руху, на якому зазначено, що орієнтовний час підйому на вершину гори Хом’як 20 хвилин. Вирішили перевірити, чи воно так. Я подивився на годинник, час початку руху 14.50. Ми вирушили в дорогу. Стежина досить вузька та слизька в деяких місцях, тому довелося зупинятися, щоб пропускати людей, які спускалися. Виникали «корки» на шляху. Через 20 хвилин вийшли з лісу, хащів на перший «оглядовий майданчик». Зупинилися, щоб насолодитися краєвидами, зробити кілька фото, перевести подих, відпочити і пропустити інших підкорювачів карпатських вершин. Таких тривалих зупинок більше не робили, але рух ускладнювався вологим камінням і болотом. Ішли обережно.

15.40 – ми на вершині. Людей досить багато. З північної сторони, з якої ми піднімалися, душно і затишно. Як тільки ми перейшли на південну сторону, відчули пронизливий вітер і прохолоду. Мобільний зв'язок краще ловить з південної сторони. Прийшлося одягати теплі речі, які брали з собою про всяк випадок. Фотографувалися досхочу. Пізніше сіли, щоб відпочити і перекусити печивом зі згущеним молоком. Краєвидами насолоджувалися дві з половиною години.

Мене здивувала одна дівчина, яка підійшла до мене зі звичним уже проханням – сфотографувати її. Незвичною була її компанія. Коли вона повернулася і почала гукати Мішу, здається саме це ім’я вона озвучила, я підсвідомо чекав побачити чоловіка. Проте до неї підбігла маленька собачка, породу якої я не назву зараз. Дівчина взяла її на руки і сказала: «нас немає кому сфотографувати…». Зробив кілька кадрів на її Айфон, вона подякувала, а я в легкому шоці сів доїдати згущонку.

Спускалися ми швидше, ніж піднімалися. Хоча фізично це було важче зробити, ніж підніматися. Слизьке каміння, кущі, болото ускладнювали спуск. Через півгодини (о 18.45) ми були внизу. Рюкзак був на місці, речі в ньому теж. Хорошого місця для палатки ми не знайшли. Тому вирішили перейти на полонину Хом’яків. По дорозі набрали води. Обійшли майже всю полонину по периметру в пошуках місця для табору. Звіявся досить сильний вітер. Відповідно треба було заходити поміж дерева у ліс, щоб спокійно розкласти намет. Нарешті о 19.30 розклали палатку, підготували місце для вогнища. Я пішов збирати хмиз. Поблизу табору не вдалося знайти достатньої кількості дров, щоб приготувати вечерю. Розвів ватру з того, що було, і пішов далі по дрова. Прийшлося йти вглиб лісу. За дві спроби назбирав достатньо сухого гілля для того, щоб приготувати вечерю, сніданок, і, як вияснилося, ще залишилося комусь, хто прийде на те місце після нас.

На вечерю в нас була вермішель з сосисками, «гаряча кружка» і трішки коньяку для зняття втоми.

Магія вогнища додавала мені покою. Усі зайві думки згорали разом з сухими гілками. Мене полонило відчуття спокою, гармонії, радості.
Вітер вщух… У вогнищі догорали сухі гілки… І ми пішли спати…

Рано прокинулися без будильника. Я розвів вогнище і пішов по воду. На годиннику була 8.30. Помився, попив каву, привів себе в порядок. На сніданок ми приготували гречку, відкрили банку з сардинами.

Просушили намет, зібрали речі та об 11.15 вирушили в напрямку водоспаду Гук. Плани не змінювали та пішли попередньо визначеним маршрутом. Спуск з полонини Хом’яків досить стрімкий. Ішли без зупинок. Зустрічали поодинокі групи туристів. І вже через годину вийшли на галявину зі вказівниками. Повернули наліво досить вузькою стежкою. О 12.35 були на насиченій рухом автомобілів дорозі.

12.55 – ми дійшли до водоспаду. Людей багато. Утворилася черга серед бажаючих сфотографуватися. Але ми поміж них проникли, зробили кілька фото і повернулися на дорогу. Купили по магнітику, чай у подарунок та холодного пива. Магніти можна було вибрати різної якості та за різні ціни. Я взяв за 10 гривень. Чай також відносно не дорогий. Пиво хоч і по 25 гривень за пляшку, проте хоча б холодне. Потім знайшли місце біля річки, де й зупинилися на обід. Доїдали хліб з «намазкою».

О 14.15 вирушили дорогою в бік траси. Йшли середнім темпом. Пропускали машини, велосипедистів, інших відвідувачів водоспаду. І через годину дійшли до підвісного мосту. Зробили ще кілька фото уже на мості. Перевели подих і пішли вліво вздовж траси у напрямку Микуличина. Через кілька сотень метрів ми підійшли до автобусної зупинки.

Чекати довелося не дуже довго, о 15.40 під’їхав автобус до Тернополя. Ми сіли в нього. Довелося стояти, адже людей було вдосталь. Я спитав водія, чи він зупиниться в Делятині біля залізничного вокзалу, проте він відповів відмовою. Тому ми вийшли в Яремче. Обійшлося нам це сумнівне задоволення їзди в 15 грн на двох. Позаду цього автобуса їхав інший на Коломию, на жаль, ми його помітили надто пізно. Тому залишилися в Яремче і пішли на залізничний вокзал. До потяга Рахів – Івано-Франківськ рівно година. Маємо час відпочити, купити квитки на потяг, пофотографуватися, перекусити. Квитки взяли до Чернівців. Вартість проїзду до Чернівців 19 грн з особи. Спека неймовірна. Ми заховалися в тіні і чекаємо на потяг.

О 16.56 прибув потяг. Ми зайшли в перший вагон. Зустріли наших друзів, з якими виїжджали з Чернівців. І через 5 хвилин вирушили. Усе йде по графіку.

У Делятин прибули через 25 хвилин. Часу на очікування іншого потяга більше, ніж достатньо. Пішли в магазин. Взяли ще пива, різних смаколиків. Літрова пластикова пляшка коштує 24 гривні. Ціни на деякі інші товари встановлювалися за домовленістю. На запитання: «А ви тут давно працюєте?!», продавчиня відповіла: «Я тут взагалі не працюю!». Це нас добряче розвеселило.

Вечеряли ми всім, що залишилося з походу, і пивом. О 18.46 прибув потяг, який прямував маршрутом Коломия – Делятин – Коломия – Чернівці. Насправді, на сайті Укрзалізниці це все три різні маршрути, проте дизельний потяг той самий. З Делятина виїхали за графіком і через годину прибули в Коломию. Там ще мали майже 40 хвилин перерви до відправлення на Чернівці. За цей час пішли в магазин біля вокзалу, купили Пепсі і шоколадку. Без затримки о 20.35 потяг вирушив в дорогу. І рівно через годину і п’ятдесят хвилин були вже в Чернівцях.

Завершився перший мій похід у 2017 році. Враження незабутні. Настрій неймовірний. Думок про перспективи і майбутнє дуже багато. Хочу знову повторити ці пригоди і втекти з кам’яних джунглів на природу.

Одеса: вимушена поїздка

artk — Sun, 29 Jan 2017 22:53:29 GMT

Першим містом, яке я відвідав у 2017 році стала Одеса. Поїздка була вимушеною і досить недоречною. Їхати треба було. Як це часто буває у житті, наклалося все на купу. Проте мене найбільше гнітило те, що я не потрапляю разом зі всією родиною на день народження моєї бабусі, якій виповнилося 80 років. Забігаючи наперед, скажу, що пізніше, я приїхав і привітав її віч-на-віч, а не тільки по телефону.

Розпочалося все з аврального пошуку квитка за день до від'їзду. Вдалося купити плацкартний квиток на нижнє місце, ще й не бокове. Це успіх. Квиток брав через онлайн сервіс Укрзалізниці. Вартість квитка була відносно невисокою, приблизно 160 гривень, і крім традиційного проїзду включала в себе один чай та постільну білизну.

Розклад та маршрут руху потягу Чернівці-Одеса заслуговують окремої уваги. З Чернівців потяг відправився о 15.37. Вагон був практично порожнім. Мене це здивувало, оскільки вільних місць у день придбання квитка було зовсім мало. Пізніше я зрозумів чому. Причина криється у маршруті руху потяга. Він проїжджає через пів-України. Досить багато пасажирів підсіло у Коломиї та Івано-Франківську. Проте далеко не всі їхали до Одеси, дехто тільки до Львова, чи Тернополя. І так за час поїздки я побував у Івано-Франківську, Львові, Тернополі, Хмельницькому. Звісно ж, у цих містах я навіть не виходив. Не мав такої потреби. До Одеси прибули вчасно о 9.44. У одній з попередніх поїздок цим потягом пасажири, з якими я їхав в одному купе, скаржилися, що рідко трапляється таке, щоб він вчасно прибув до Одеси. Мене влаштував такий перебіг подій, оскільки мав заплановану зустріч. Час грав мені на руку.

Одеса зустріла мене сонячною, морозною погодою. Вийшовши з вагону, я рушив пероном до виходу. Так як кава, яку роблять провідники, не має ні смаку, ні ефекту пробудження, тому я поспішив за порцією свіжозвареного еспрессо до найближчого кавомобіля. Перевівши подих та насолодившись смаком міцної та запашної кави, я вирушив на зупинку трамваю номер 5, який зупиняється біля Інституту імені Філатова, куди я і їхав. Людей на зупинці було не багато. Трамвай теж був напівпорожнім. Вартість проїзду в одеському трамваї становила 3 грн. Через 15 хвилин я був на місці.

Зі своїми запланованими справами я впорався досить швидко і з позитивним результатом. Уже традиційно для себе, випив каву у продуктовому магазині, який знаходиться неподалік Інституту ім. Філатова. Продумав і спланував подальші свої дії та вирушив знову на залізничний вокзал, оскільки зворотнього квитка не мав. Черга біля каси була невеликою, всього три потенційні пасажири. Цього разу вдалося придбати нижнє місце у купейному вагоні за 340 грн. Часу до від'їзду у мене було досить багато, приблизно 4 години. Тому треба було чимось себе зайняти. І погода цьому сприяла.

Часу на їжу я не витрачав. На швидкоруч перекусив у Макдональдсі. І вирушив гуляти містом. Від вокзалу до туристичного центру міста веде Пушкінська вулиця, якою за півгодини я дійшов до оперного театру.

Хоч і не брав з собою фотоапарат, я не хотів втратити нагоди зробити кілька кадрів. Скористався телефоном. Мороз давався взнаки. Через що і батарея в телефоні швидше розряджалася, і в руки змерзав. Далі вирушив до морвокзалу та прогулявся набережною.

Настрій був прекрасний. Проте час невпинно спливав. Треба було повертатися. Насолоджуючись краєвидами, архітектурними формами старовинного центру Одеси, я йшов назад до вокзалу.

О 16.20 я вже був у вагоні потягу Одеса-Чернівці. Мене здивувало те, що я був, на той час, єдиним пасажиром. Але ближче до від'їзду вагон заповнився кількома групами туристів, які їхали на відпочинок в Карпати. Потяг вирушив в дорогу за розкладом, о 16.37. Так як мій телефон був практично розрядженим, єдиною розвагою для мене стала книга, яку я взяв з собою в дорогу. Їй я і присвятив свій вільний час. Правду кажучи, телефон вдалося підзарядити у вагоні. В коридорі було кілька розеток, однією з яких я успішно скористався.

Моя коротка, але сповнена позитивними враженнями, перша поїздка у 2017 році завершилася о 10.02, коли потяг Одеса-Чернівці прибув на кінцеву станцію. Моєму здивуванню не було меж, коли в Чернівцях мені довелося розбудити провідницю, щоб вона відкрила двері. З цілого вагону на 36 місць, я єдиний, хто доїхав до Чернівців.

І знову в рідному місті. З нетерпінням чекаю нагоди знову вирушити в дорогу.

Трудовий ресурс: чого ми варті

artk — Wed, 13 Aug 2014 18:50:54 GMT

Кожен з нас володіє певним потенціалом. У тому числі, й трудовим. Наш трудовий потенціал формується протягом усього життя. Проте це не означає, що його застосування треба весь час відкладати на потім. Якщо ми можемо сьогодні краще працювати, ніж учора, то це означає, що ми розвиваємося. А відповідно, розкривається і наш трудовий потенціал, перетворюючись у трудовий ресурс.

Часто виникають питання: Чи мають дипломи, звання і всілякі регалії відношення до нашого трудового ресурсу? Чи свідчать вони про якість трудового ресурсу?!

Звичайно, що мають! Дипломи, сертифікати, грамоти, як на мене, це результат, якого ми досягаємо, застосовуючи свій трудовий ресурс. Чи йде мова про якість?! Тут вже є над чим задуматися… Це досить суб’єктивно і одноосібно. Якість трудового ресурсу можна визначити ефективністю його роботи, результатами, корисністю, а не тільки папірцями.

Історія знає безліч випадків, коли люди, маючи різні дипломи, залишалися невігласами. І з точністю до навпаки, люди без дипломів та різних документів, якісно використовували свій трудовий ресурс, досягаючи успіху в певних сферах.

Логічним видається наступне питання: Чи вміємо ми правильно продати свій трудовий ресурс?! Таке питання рідко приходить в голову, а навіть якщо і приходить, то від нього, зазвичай, намагаються позбутися, аргументуючи це тим, що «я не продаюся!».

Як би там не було, але всі ми хочемо отримувати плату за свою роботу. Отже, ми все-таки продаємося! А тут вже кожному особисто для себе варто визначитися з моральними межами такого продажу. Ну і, звісно ж, встановити ціну.

Проблема більшості людей полягає в тому, що вони самі себе не цінують. Як наслідок, не можуть визначити де, коли і як вигідніше продати свій трудовий ресурс. Якщо цього ви самі не зробите, то це зроблять за вас покупці трудових ресурсів, більш відомі нам як роботодавці. А вони схильні занижувати оплату праці задля економії фінансових ресурсів. Тому, цей вічний баланс між робочою силою і роботодавцями називається ринком праці, де і визначаються умови купівлі-продажу трудових ресурсів.

Визначати вартість власного трудового ресурсу, на мою думку, краще через альтернативні витрати. Мова іде не про показник, який нам відомий ще з економічної теорії. Мова іде про альтернативу використання власного часу, енергії, розумових і творчих здібностей, балансуючи між ключовими аспектами нашого життя: роботою, сім’єю і відпочинком. Чого варта та робота, яка не дає нам змоги бути з сім’єю?! Чого вартий той відпочинок, який не відновлює наші сили?! Чого варта сім’я, яка нам не дає натхнення до роботи?!

І на завершення, хочу наголосити на відомій усім економістам, та й мабуть не тільки їм, істині: все потребує інвестицій!

Так само їх потребують і наші трудові ресурси. Більш, ніж впевнений, що першою у вас виникла думка з приводу вкладення коштів у навчання. Так воно і є. Основна інвестиція у трудовий ресурс – це інвестиція у навчання. До слова, зауважу – у навчання, а не у диплом! Не достатньо здобути освіту, навіть найкращу. Навчатися потрібно протягом усього життя шляхом самопізнання, самовдосконалення, самоосвіти. Це не обов’язково дасть нам диплом, але однозначно принесе користь.

Колись прочитав фразу А. Франса, яка у даній ситуації є доречною. У свій час вона змусила мене багато про що задуматися. «Деколи один день, проведений в іншому місці, дає нам більше, ніж десять років життя дома!».

Задумайтеся і ви над цим!

За що я не люблю перші пари

artk — Fri, 18 Jul 2014 20:01:34 GMT

За що я не люблю перші пари, так це за те, що треба рано прокидатися. Я б з величезною радістю поніжився у теплому, зручному ліжку… Проте потрібно приводити себе до ладу і йти на роботу! Таких людей як я психологи називають "совами". Я не проти. Адже крім того, що сова веде нічний спосіб життя, вона ще й асоціюється у людей з мудрістю, виваженістю, впевненістю! Хочу, щоб і про мене були такої ж думки.

Ранок мій починається о 7.15! Це той час, коли приємна мелодія видається нестерпною, адже вона лунає для того, щоб сповістити мене про завершення такого приємного світу сну…

Що мені ще залишається… підводжуся з теплого ліжка… іду до будильника, який завбачливо залишив якнайдалі від місця сну… виключаю його… і повільно, приходячи до себе рухаюся у напрямку ванної кімнати.

Подробиці того, що я там робив, мабуть залишу поза кадром. Не думаю, що у моєму ранковому туалеті є щось незвичне, таке чого не роблять інші люди.

Сніданок! Не уявляю собі сніданку без улюбленої завареної кави і м'якої вівсяної каші. Такий раціон увійшов до мого меню вже давно, навіть не пригадаю точно коли. Міцна чорна заварена кава дає можливість моєму організму активізуватися, прокинутися, відчути радість нового дня! А вівсяна каша корисна для нашого шлунку, це вам скаже будь-який гастроентеролог.

О 8.30 розпочинається перша пара! Одним із суттєвих плюсів викладацької роботи, як на мене, є те, що кожен наступний день не схожий га попередній! Тому і не часто бувають перші пари, що не може не тішити. Описувати події, що відбулися на парі не беруся. Єдине, що скажу, що то була лекція! "Мінусом" лекції на першій парі є те, що ні я, ні студенти ще не прокинулися і діяльність мозку є далекою від оптимальної, не кажучи вже про ефективність. Тому, як наслідок, я майже на автоматі розповідаю матеріал, який підготував по темі лекції. У цей час студенти або ще відсипаються, спершись на парти, або намагаються інстинктивно щось занотовувати з моїх слів. І це триває десь півпари… До кінця пари студенти пожвавлюються і починають вести активне спілкування, і як я розумію аж ніяк не по темі заняття! А я, навпаки, виснажуюся, адже цілу годину вести безперервну генерацію думок, їхню обробку і відтворення – це неабияке навантаження на наш організм (особливо для інтроверта).

Пара завершена! Я морально виснажений! Але задоволений! Оскільки, попри все, люблю свою роботу! Люблю ходити на пари, спілкуватися зі студентами, пробувати роз'яснити якісь теоретичні аспекти… Це додає чималого життєвого тонусу!

Наступна частина мого дня присвячена кафедральній роботі. Зібравши речі, я виходжу з корпусу. Сьогодні на диво гарна погода. Відчувається прихід весни. Тому тих двадцять хвилин, які я витрачу на зміну місця перебування, пройдуть не так швидко як завжди і я зможу насолодитися радощами природи.

От і промайнули ці прекрасні хвилини. Заходжу в центральний корпус. На зустріч мені йдуть знайомі обличчя, ну може не всі, але половина точно! І всі вітаються… Хоч і приходиться по десять, двадцять, тридцять раз повторювати одну і ту ж фразу: "Добрий день!", але воно того варте. Адже ця фраза несе в собі позитивний енергетичний заряд. Хіба вам не приємно, коли з вами вітаються?! От і мені приємно! Сподіваюся і людям, з якими я вітаюся, теж приємно!

Сприйняття зовнішнього вигляду викладача студентом

artk — Fri, 04 Oct 2013 21:55:16 GMT

Спостереження за поведінкою людей є моїм давнім захопленням. Це проявляється ще з глибокого дитинства. Цікаво дивитися як ті чи інші люди реагують на речі, слова, вчинки. Саме ця особливість і подобається мені у моїй професії. Адже, викладач не може не звертати увагу на поведінку студентів, так як від цього залежить якість і результат його роботи. Відповідно, викладач повинен підбирати слова, рухи, підручні засоби таким чином, щоб зацікавити і стимулювати студента якнайкраще зрозуміти, а не зазубрити, матеріал з програми дисципліни.

Усе це я раніше розумів інтуїтивно. І тільки тепер вирішив дослідити та систематизувати, проводячи експерименти, спостереження, опитування.

Початок нового навчального року та знайомство з новими студентами наштовхнули мене на вивчення таких питань: Як сприймають студенти викладача за зовнішнім виглядом? І чи може це вплинути на якість навчального процесу?

Для відповіді на ці питання я визначив чотири основні форми зовнішнього вигляду викладача:

1. Діловий стиль з охайним виглядом.

2. Діловий стиль з неохайним виглядом.

3. Вільний стиль з охайним виглядом.

4. Вільний стиль з неохайним виглядом.

Щоб експеримент не був суто теоретичним, ці стилі я випробував на собі та своїх студентах. Також брав до уваги реакцію колег, друзів та незнайомих людей у громадських місцях. І в результаті дійшов до цікавих висновків.

Тож, по порядку.

Першим був діловий стиль з охайним зовнішнім виглядом викладача. У такому вигляді студенти сприймають викладача з ієрархічної точки зору, наприклад, так як підлеглий сприймає керівника. Цим викладач викликає у студента відчуття, що він суворий, дисциплінований, вимогливий. Відповідно, атмосфера підчас заняття досить стабільна і спокійна, проте дещо напружена. Ініціатива завжди у руках викладача. Студенти налаштовані виконувати поставлені завдання без жодних обговорень і оскаржень. Виникає певна прірва у спілкуванні між викладачем та групою студентів. Таке відчуття, що вони бояться чи то грізного образу викладача, чи помилитися і сказати щось не те.

Крім того, у цьому випадку студенти сприймають викладача не як партнера і помічника у вивченні матеріалу, а швидше як інструктора, який повністю контролює кожен їхній крок та вказує, що і в якому випадку робити. А це пригнічує ініціативу з боку студента, і як наслідок, страждає його креативний розвиток. Студент стає ефективним інструментом, а не творчою особистістю.

Другим був діловий стиль одягу з неохайним зовнішнім виглядом викладача. У цьому випадку складається враження, що викладач прийшов на роботу тільки тому, що так треба. Відповідно і студенти сприймають усе про що йде мова на парі досить поверхнево, знову ж таки "тому, що так треба". Як наслідок, дисципліна є показовою, студенти тільки роблять вигляд, що вчаться; не вникають у суть питань, про які йде мова, а від цього погіршується якість навчального процесу. Врятувати ситуацію може талант викладача. Інакше вся робота може звестися тільки до формальностей.

Третьою формою був вільний стиль одягу з охайним зовнішнім виглядом. У цьому образі викладач справляє враження неординарної, творчої, цікавої особистості, яка не дотримується встановлених рамок. Це, однозначно, привертає увагу студентів, які сприймають його вже не тираном, як у першому випадку, а демократичною людиною, що може дати їм волю у формуванні власної точки зору та способу мислення. Відповідно, у аудиторії зберігається спокійна обстановка, без напруження, але з зацікавленістю. Студенти намагаються зрозуміти суть речей та абстрагуються від норм і правил. Частіше проявляють ініціативу та розвиваються як творчі особистості. Таким чином, налагоджується двосторонній партнерський зв'язок між студентами та викладачем.

Останньою, четвертою формою був вільний стиль одягу з неохайним виглядом. У такому випадку студенти фактично не сприймають викладача як особистість. Швидше він нагадує їм пересічну особу, для якої кожен наступний день є сірим та буденним. Як наслідок, знижується рівень дисципліни на парі, студенти часто відходять від теми заняття, фактично не сприймають інформацію, розслабляються, відволікаються та займаються, за звичай, власними справами. Зв'язок "викладач-студент" взагалі зникає. Це, однозначно, не сприяє якості знань та ефективності роботи студентів. Тай і у самого викладача, у такому випадку, настрій є не робочим, знижується впевненість у собі та зацікавленість у справі, яку він робить.

Ось такі висновки я зробив у результаті проведеного дослідження. Мушу наголосити, що зовнішній вигляд це тільки один з факторів, які впливають на сприйняття, формування думки та співпрацю між викладачем і студентом. Проте він, у деяких випадках, може нівелювати, або ж підсилити дію інших факторів, таких як володіння матеріалом, ораторські здібності, творче мислення тощо. Викладач, відповідно до власних принципів і переконань, може вибрати який із запропонованих стилів йому більше до душі. Але не думаю, що цим варто нехтувати.

Петрос-Говерла (23-25.07.2013р.)

artk — Sat, 24 Aug 2013 11:46:42 GMT

Людина, яка хоча б раз в житті побувала у поході, не зможе більше собі відмовити у такому задоволенні. Звісно ж походи бувають різними. І які у вас залишаться враження від них залежить від багатьох факторів. Комусь до вподоби велотуризм, комусь треккінг, комусь альпінізм, а хтось хоче з друзями десь на природі розкласти палатку, розпалити вогнище і добряче відпочити під звуки гітари.

Нестримне бажання повернутися на гірські простори переповнювало і мене. Знову хотів на поні груди вдихнути кришталево-чисте повітря. Пройтися вузькими стежинами замість асфальтованих вулиць. Відчути себе подалі від цивілізації.

Щоб реалізувати ці бажання треба було зібрати компанію і визначитися з маршрутом. Якщо маршрут визрівав давно, то компанія ніяк не могла зібратися. Хоча, як показала практика, і маршрут теж виявився не таким вже й непохитним.

Початковим місцем призначення для відпочинку була Полонина Боржава. Ця ідея виникла ще на травневі свята, проте досить довго не могли зібрати компанію. Коли, нарешті, наважилися їхати тільки удвох, вияснилося, що квитків на потяг до Львова не було. Добиратися автобусом через Мукачево не горіли бажанням. Тому нашвидкуруч замінили Боржаву на Чорногору. Вирішили їхати на гору Піп Іван, далі через озеро Бребенескул до Несамовитого.

Провізії набрали на 255 гривень на двох з розрахунком трьох ночівель в горах. За вечір я зібрав свій наплічник. Це вже буде його другий похід. Правда не обійшлося без оновлення екіпірування і цього разу. Уперше я отримав можливість випробувати свій новий спальник. Не хотілося упускати такий шанс. І о 4 годині ранку я був готовий виходити з дому в напрямку залізничного вокзалу.

О 4.15 розпочався довгоочікуваний похід. Я вийшов з дому. Рюкзак хоч і важкий, але досить зручний. Тільки тепер я зміг відчути переваги системи кріплення. Вага фактично не відчувалася на плечах і спині. Дорогу до вокзалу я подолав спокійно і навіть вклався у звичних 20 хвилин.

Потяг на Коломию відправився о 4.45. Квиток, без змін, коштує 10 гривень. Уже в потязі, у процесі обговорення походу, виникає ідея дещо змінити маршрут. Вирішили, що остаточне рішення приймемо у Коломиї. Колег-туристів у потязі не так вже й багато, тому їдемо досить спокійно, відпочиваючи і набираючись сил на нові звершення.

О 7.10 прибули в Коломию. Першим ділом пішли шукати біля вокзалу маршрутку на Верховину, яка колись відправлялася відразу після прибуття потягу з Чернівців. Цього разу ми її не знайшли. Варіанти два: або ми її вже упустили, або вона більше не їздить. Даний фактор став вирішальним у прийнятті рішення щодо зміни маршруту. Тепер ідемо на Петрос та Говерлу. Підніматися на гору Петрос краще з населеного пункту Лазещина. Відповідно, нам залишається чекати потягу "Коломия – Рахів", який, за розкладом, повинен відправитися аж через годину. Це дає нам час докупити, звичним ділом, хліб та пиво.

8.13 – потяг на Рахів відправився зі станції Коломия. Вартість квитка до Лазещини 11 грн. Квитки купляли у кондуктора вже у потязі. За словами кондуктора, їхати до Лазещини приблизно 3 години. А щоб не проїхати, можна орієнтуватися за станціями: Ворохта-Вороненко-Лазещина. Останнє нам не допомогло. Як виявилося, потяг нічим не відрізняється від маршруток. Маю на увазі, що зупиняється не тільки на визначених станціях. Так от, проїжджаємо станцію Вороненко. Дивлюся люди починають збирати речі та прямувати до дверей. Ми за ними. Потяг знижує швидкість і зупиняється. Відчиняються двері. Люди виходять. Я виглядаю крізь відкриті двері, а попереду потяга якийсь тунель, тай і станції з табличкою "Лазещина" не видно. Здивованими очима дивлюся на людей, а вони і кажуть нам: "Не виходьте, вам далі їхати". Таке відчуття, що машиніст "пригальмував" для своїх знайомих, щоб їм було ближче добиратися на роботу. Їдемо далі.

Об 11.10 ми таки вийшли на правильній станції. Якщо ви ще не були у Лазещині, то не дивуйтеся тому, що побачите, вийшовши з потяга. Уся залізнична станція – це шматок асфальту, який символізує перон, та зігнутий знак з назвою станції.

Маркування туристичного маршруту жовтим кольором розпочинається фактично з самої станції. Ідемо дорогою уздовж колії у зворотному напрямку. Позначення маршруту подекуди трапляється на стовпах та у канавах біля колії. Вирішили, що зробимо зупинку для сніданку дещо пізніше, коли знайдемо зручне місце. Йти прийшлося досить довго. Тільки уздовж колії ми йшли півгодини, поки дійшли до залізничного моста і вийшли на автомобільну трасу, яка проходить під ним. Там побачили вказівники напрямків руху. Трішки пройшовши цією трасою, ми дійшли до магазину, біля якого є лавочки та альтанка. Тут ми й зупинилися поснідати, чи то вже пообідати, оскільки була без 10 хвилин 12 година. Перший наш привал тривав 30 хвилин. І о 12.20 рушили далі в напрямку контрольно-пропускного пункту.

О 12.40 ми підійшли до КПП. Нас вже зустрічали. Працівник рятувальної станції записав мої паспортні дані, контактний телефон та маршрут за яким ми йдемо. Представнику лісового господарства заплатили по 10 грн. і отримали відповідний талон про оплату. Ця вся процедура зайняла менше 10 хвилин. Ми вирушили далі.

Уже через 20 хвилин безперервного руху ми дійшли до мінерального "джерела №3". Вирішили не зупинятися, а пройти ще далі. І о 13.20 зробили невеличкий привал. Маркування маршруту рідко трапляється, хоча іншого шляху, щоб заблукати тут фактично і немає. Погода видалася сприятливою для пішохідного туризму. Небо вкрите хмарами, дме невеличкий вітерець, проте, загалом, досить тепло і приємно. Відпочивши, зробивши декілька фотографій, ми йдемо далі. На годиннику 13.30.

Наша подорож триває досить широкою автомобільною дорогою уздовж річки. Через 20 хвилин ми вийшли на роздоріжжя з вказівниками напрямків руху. Крім жовтого маркування з'являється і зелене. Проте ми йдемо за жовтим маршрутом, оскільки саме він веде на Козьмещик.

Наступний привал ми зробили о 14.00. Зустріли першу групу туристів, що йшли у нашому напрямку. До речі, як не дивно, але нас жодного разу не обганяв ніякий транспорт. Тож можливості скоротити час нашого сходження не було. Відпочивши і злегка перекусивши, ми йдемо у напрямку Козьмещика.

Іти прийшлося не довго. Менше ніж за півгодини ми вийшли до туристично-інформаційного пункту "Козьмещик". На годиннику 14.35. Отже, від залізничної станції сюди ми дійшли за 3,5 години. Тривалого привалу не робили. Вивчили інформацію на вказівниках. Побачили, що колір маркування для нас тепер змінюється на синій. А маршрут веде на одну з найпривабливіших гір українських Карпат – Петрос. Тож, без зволікань повернули направо, відповідно до вказівника, і вирушили до підніжжя чорногірського двохтисячника.

14.50 – зупинилися для відпочинку. Цьому сприяла й імпровізована альтанка, вкрита поліетиленовою плівкою, та лавочки поруч з нею. Ідеальне місце для обіду. З метою економії часу вирішили не розводити багаття, а підкріпитися сухим пайком. Хліб, консерви, ковбаса та пиво. Такий наш раціон.

О третій тридцять завершився наш привал. Зібрали речі та йдемо. Ми вже біля підніжжя Петроса. Краєвид відкривається неймовірний. Відчуття таке, наче б то до вершини рукою подати.

Наступна перерва на відпочинок о 16.00. Втома дається взнаки. Але свіже повітря з особливо чистим запахом додає сил. Мабуть відкривається друге дихання і хочеться якнайшвидше йти вперед.

О 16.35 вийшли до різкого повороту вліво і вверх. Перед нами невеличка галявина, а справа протікає річка. Зупинилися, щоб відпочити та освіжитися у прохолодній гірській воді. Після десятихвилинної перерви вирушили в путь.

З цього часу дорога, звиваючись серпантином, досить стрімко іде вгору. Ми йшли дорогою. Але помітили, що вздовж неї немає маркування. Пройшовши один такий "гак" дорогою, ми зупинилися, щоб перепочити і зрозуміти чому немає маркування маршруту. Тут ми згадали, що перед одним з поворотів дороги уліво була стежка. От ми й припустили, що вона має бути коротким маршрутом, а відповідно десь проходити біля місця нашої зупинки. Дійсно, так воно і є. За декілька метрів праворуч від дороги ця ж стежина іде просто в гору і має маркування синього кольору. Так що можна було скоротити наш маршрут.

О 17.47 ми вийшли з лісу на галявину. Петрос виглядає величним. Бажання милуватися красою наших Карпат переповнює. Буквально секундний перепочинок і рушаємо шукати місце для табору. Погода наче трошки псується. Стає все холодніше, вітер сильнішає, тай і хмари з'являються.

Ці пошуки тривали ще майже годину. Насамперед, ми шукали джерело води. Такими повільними перебіжками з місця на місце ми прийшли до колиб. Піднялися дещо вище від них. Знайшли майданчик у лісі неподалік від маленького струмочку. Там уже було місце і для вогнища, і для палатки, і, як мені здалося, не далеко йти до води. Вирішили тут зупинитися. Усе ж таки це підніжжя Петроса і наступного дня буде досить легко і швидко підніматися на вершину.

Першим ділом ми розклали палатку. Сонце ховається за хребтом, тож зволікати не варто. А далі все як має бути – я розпалив вогнище і пішов по воду. З того струмочка, що біля нас, користі мало. Води небагато, тай тече вона повільно. Тому я спустився дещо нижче колиб. Там я натрапив на набагато більший струмок, з якого за лічені хвилини наповнив усі посудини, що мав з собою.

Приємна втома, смачна їжа, незрівняний запах суміші гірського повітря та диму від вогнища, полум'я, яке освітлює та зігріває – це саме те, чого мені не вистачало. Повечерявши, ми розібрали речі, обговорили плани на наступний день та лягли спати. Треба відновлювати сили для того щоб долати вершини Карпат.

Близько опівночі я прокинувся від незвичного шуму біля палатки. Хтось ходить поруч. Але це звуки не кроків, а чогось іншого. Я не міг втямити, що то таке. Визирнув з палатки, а там пасеться невеличкий табун коней. Я спробував їх відігнати, але вони відійшли буквально не три метри і здивовано дивляться на мене. Я зупинився. А вони, ніби не помічаючи мене, продовжують свою трапезу. Мабуть перекусивши, вони через декілька хвилин пішли далі.

Наступний день розпочався о 9.00. Сніданок. Збір табору. Фото на згадку. І об 11.00 ми вирушили в дорогу.

Через 20 хвилин ми вийшли на "розвилку". На вказівнику маршрутів зазначено, що до вершини Петроса ще йти 1 годину і 15 хвилин. Далі ми йшли вже вузенькою стежиною поміж невисокі чагарники. Об 11.35 на невеличкому пагорбі зробили перший привал. Тут рух туристів був набагато інтенсивніший, ніж попереднього дня з Лазещини. Більшість з них ішли від Говерли, а Петрос був їхнім кінцевим пунктом перед спуском з хребта.

Піднявшись дещо вище, ми вирішили залишити рюкзаки і покоряти одну з найвищих гір України тільки з пляшкою води, пива, печивом та шоколадкою. Тим більше, що нам в будь-якому випадку повертатися цією ж стежиною.

О 12.45 ми ступили на пологу вершину гори Петрос. Перед нами височіла груда каміння, дерев'яна капличка та зігнутий під впливом природних процесів залізний хрест з розп'яттям Христа. Погода нам сприяє. Видно весь Чорногірський хребет, навіть вдалині можна розгледіти силует обсерваторії на горі Піп Іван.

Цією красою можна безмежно довго милуватися. Та ми себе і не обмежували в часі. Відпочивали стільки, скільки хотіли. Спорожнивши запаси харчів, що ми взяли з собою, о 13.45 почали спуск.

Через півгодини сходження до низу ми забрали свої рюкзаки. Відпочивати не стали. Адже треба йти далі. Поки ще ми планували до сутінків добратися до озера Несамовите.

Спуск назад до "розвилки" зайняв у нас годину. Усього лиш на 25 хвилин менше, а ніж підйом. Пройшли далі дорогою на Говерлу і зробили привал на обід.

О 15.15 продовжили мандрівку у напрямку найвищої гори українських Карпат.

Йшли ми дорогою, без жодних відхилень. Милувалися краєвидом. Зрідка зустрічали туристів. Через півгодини вийшли на полонинку Скопеська. ЇЇ легко помітити, оскільки тут розташована дерев'яна альтанка та маленький будиночок, ну і, звісно ж, вказівник маршрутів. А також, тут є досить дивна табличка з інформацією про місце для розташування палаток, розпалювання вогнища та, що мене найбільше розсмішило, місце для куріння.

15.55 – ідемо далі. О 16.20 дійшли до джерельця. Зупинилися, щоб набрати води. Вода тече досить повільно. Але це й добре, трішки відпочинемо. Щось погода псується. Зі сторони Говерли з'являються дощові хмари. До "Перемички" вже недалеко. Мабуть там і розкладемо табір. Через 20 хвилин відпочинку пішли далі.

Проте йшли не довго. Як вияснилося, "Перемичка" була за поворотом. Тепер тут теж КПП. Вхід у заповідник, для тих, хто ще нічого не платив, 15 грн. Але так як у нас вже був квиток про оплату, то ми нічого не платили. До Несамовитого йти ще 3 години. Нібито маємо встигнути до темряви, проте хмари лякають, тай сили вже не ті... Тому порадившись, вирішили зупинитися і змінити свій маршрут. Завтра підкоримо ще одну вершину Карпат, найвищу гору України – Говерлу. Працівник КПП нам порадив місце для табору де є вода. Треба було йти дорогою і через півкілометра ми побачили струмок, а неподалік галявину на якій є дерев'яний стіл з лавочками. Ми спустилися нижче. Знайшли рівне місце для палатки. І почали розкладати речі.

Хмари вкрили небо. Сонце вже заховається за гірським масивом. Стає прохолодно. Я докидаю хворосту у вогнище. Вечеряємо. Радість від проведеного дня переповнює нас. Уже є що згадати, що обговорити.

Прокинувся я о 5 ранку. Якраз світало. Так як спати вже не хотілося, я вийшов з палатки і почав розпалювати вогнище. Зварив собі каву. Усе довкола вкрите росою. Повітря прохолодне. Хмари ніяк не дають сонячним променям осяяти полонину. Але кольори, які дарує природа підчас світанку захоплюють.

Близько 7 ранку до мене підійшов якийсь хлопець. Я був здивований, адже не чекав так рано побачити когось. Він розповів, що вже другий тиждень подорожує автостопом. У гори попав без спорядження. Ночував у якомусь дерев'яному будиночку. Йде фактично не знаючи дороги. Та ще й без харчів. Складається враження, що людина не дуже розуміє, які небезпеки деколи приховують гори. Ми поспілкувалися деякий час. Я розповів як і куди йому краще рухатися далі. Ми попрощалися.

О 8.00 вже готувався сніданок. Сонце почало виглядати з-поміж хмар і висушувати палатку. Сумнівів у тому, що треба йти на Говерлу, а звідти на "Заросляк" і Ворохту, не було.

О 10.10 ми зібрали речі та рушили назад до "Перемички", оскільки саме від неї був маркований маршрут на Говерлу. Йшли без тривалих зупинок, хіба, щоб попити води та перевести подих.

Близько 11 години вийшли на полонину Брескул. Вона позначена табличкою на дерев'яному стовпчику. Тут є місця для кемпінгу. Навіть якісь туристи ще не встигли згорнути свій табір. Можна було йти сюди і зупинятися тут. Вода теж тут є, хоч і струмочки досить малі. Знову ж таки, на довго не зупинялися і через 10 хвилин вийшли на розвилку траверсу Говерли та маршруту на саму гору. Неподалік видніється невеличкий будиночок. Біля нього пасеться отара овець. Ми відвели собі 15 хвилин на перепочинок.

Виходимо на хребет. Говерла ще у хмарах, але сподіваємося, що вони розійдуться. Загалом погода чудова. Настрій прекрасний. Тому ми з ентузіазмом продовжуємо сходження на вершину.

Рівно опівдні ми досягли своєї мети і вибралися на гору. Довкола хмари, які наче розходяться перед нами. Тепер нас зігрівають теплі промені сонця. Людей тут, як завжди, багато. Відпочиваємо. Розглядаємо краєвиди. Фотографуємо.

О 12.35 вирушаємо вниз на базу "Заросляк". Стежка тут вже протоптана добряче. Потік людей не припиняється ні на мить. Дві години спуску і ми дійшли до сувенірного базарчика на території спортивної бази Заросляк. Сувеніри тут різноманітні. Тай ціни не як для туристів. Я собі на пам'ять взяв магнітик у дерев'яній рамочці. Але помірні ціни стосуються лише сувенірів. Що ж до таксі, то вартість захмарна. 150 грн. до Ворохти. Так як для двох це досить велика ціна, то ми почали торгуватися. Найбільше, що нам вдалося вторгувати – це 100 гривень до траси.

О 15.20 ми були вже на трасі. Біля автобусної зупинки сиділа пара літніх людей. Від них ми дізналися, що через годину буде їхати маршрутка "Верховина – Івано-Франківськ", якою можна під'їхати до Ворохти. Вони чекали саме на неї. Хоча до Ворохти більше шести кілометрів, ми вирішили йти пішки, з надією, що зупинимо попутній транспорт. О 16.10 дійшли до дорожнього знаку "Ворохта". Почався дрібний дощ. Фактично відразу ж під'їхала маршрутка, яку чекали ті люди. Ще дорогою я вирішив, що ми краще поїдемо до Делятина, адже нам треба буде там, в будь-якому випадку, пересідати на потяг у Коломию. Вартість проїзду в маршрутці склала 12 грн. з особи.

Дороги жахливі, тому швидкість пересування була не вищою, ніж у потяга. Заїхавши у Делятин, ми проїхали поворот на залізничний вокзал. Вийшли в центрі на автостанції. Люди нам підказали, що через 5 хвилин відправляється маршрутка на Яремче, яка нас може підвезти до вокзалу. Хоча він порівняно не далеко, але пішки йти не дуже то й хотілося. Заплатили ще по 2 грн.. Нам водій маршрутки розказав куди і як іти, щоб потрапити на вокзал. По дорозі зайшли в магазинчик, купили пива за 4,75 грн. і горішки за 2,50 грн..

О 17.40 ми дійшли до залізничного вокзалу в Делятині. Буквально через декілька хвилин прибув потяг "Рахів – Івано-Франківськ", яким ми мали б їхати з Ворохти. Тож по часу ми не дуже виграли. Маємо ще годину до нашого потяга на Коломию. Сіли вечеряти. Відпочиваємо.

О 18.45 прибув потяг "Коломия – Делятин". Який через 10 хвилин відправився у зворотному напрямку. Вартість квитка до Коломиї 7 грн.. Провідниця сказала, що ще не знає чи саме цей потяг буде їхати в Чернівці. Але як виявилося, нам нікуди не треба було пересідати. Це досить зручно. Стоянка у Коломиї була більше 30 хвилин.

З Коломиї потяг відправився у напрямку Чернівців о 20.30. Вартість квитка 10 грн. Рівно через дві години ми вже стояли на пероні рідного міста.

Мандрівка видалася захопливою. Емоції переповнюють. Хочеться якнайшвидше переглянути фотографії, які я зробив. Але найбільше чого прагне моя душа – це наступний похід. Знову хочу вдихати на повні груди свіже гірське повітря, їсти вермішель з запахом диму, пити кришталево-чисту воду і відчувати радість свободи…

Початок нового туристичного сезону (Хом"як-Синяк_1-2.05.2013р.)

artk — Tue, 07 May 2013 09:34:22 GMT

Уже більше, ніж півроку я не бачив мальовничої краси українських Карпат. Думками і спогадами періодично туди переміщувався, але затяжна зима не давала мені надії на швидку реалізацію цих мрій. Безмежні простори гірських вершин дають відчуття свободи, легкості, додають життєвих сил, натхнення! Це єдине місце де я можу відпочити душею, забути про все… Завжди у походах я намагаюся втекти від цивілізації. Хочу побути наодинці з природою!

Ближче до суті!

Як тільки холоди почали переходити у спеку, у мене та моїх друзів виникла ідея розпочати сезон туристичних походів на травневі свята. Тим більше, що й кількість вихідних нам дозволяла зробити це безперешкодно. Ідеї щодо маршрутів виникали спонтанно і безперервно. Але різні фактори вносили свої корективи. Нарешті, за день до запланованої дати виїзду ми визначилися з маршрутом. На цей вибір вплинув, насамперед, фактор компанії. Що я маю на увазі, ми були обмежені в кількості днів, оскільки у одного з нас було тільки два вихідних і ми не могли це не врахувати.

Таким чином, вибрали маршрут на гору Хом’як, який починався з повороту перед Поляницею і мав завершитися водоспадом Гук з подальшим виходом на Татарів. Проте у ході самого перебування у горах ми дещо змінили кінцевий пункт виходу і повернення додому.

Традиційно зроблю опис походу по пунктах:

1. Підготовка до походу у мене розпочалася з пошуку спорядження. Так, я знайшов спальник, який просушив і провітрив перед походом. Помив коремат. Зібрав одяг. Протер військовий казанок, кружечку. Взяв ложку, ніж. Перевірив справність газового обладнання для походу. І найголовніше – витягнув з шафи свій новенький рюкзак, який придбав ще літом, але так жодного разу і не випробував! Пізніше зустрівся з другом і ми обговорили меню, список продуктів, маршрут.

2. Уся наша компанія зібралася разом за кілька годин до виходу. Ми розклали продукти, які перед цим купили, по рюкзаках. Загалом на провізію витратили 185 гривень. Якщо розділити цю суму на 4 осіб, то вийшло не так вже й дорого. Уже всі разом обговорили майбутній маршрут, дещо поринули у спогади. Подивилися, що у нас ще цілий ящик пива на квартирі, тож вирішили, що не дамо добру пропадати. Ніч видалася безсонною. Час промайнув досить швидко у дискусіях щодо роботи, навчання, відношення людей один до одного. Правда декому таки вдалося годинку подрімати, але цей хтось був не я.

3. О 4.15 ми вийшли з квартири. Веселий настрій і жарти супроводжували нас по дорозі до залізничного вокзалу. Через декілька хвилин ходьби ми були на пероні. Потяг подали до посадки завчасно. Уперше побачив новий дизель, про який так хвалилося керівництво нашої залізниці. Мушу сказати, що він досить чистий і комфортабельний.

4. Потяг відправився до Коломиї о 4.48. Квитки купляли у кондуктора в потязі. Вартість проїзду склала 11 грн. з кожного. Хоча на квитках була вказана ціна – 10 грн. Тож кондуктор собі взяв з кожного додатково по 1 гривні. Вагони були на половину порожніми. Але серед всіх пасажирів ми були далеко не єдиною групою туристів.

5. Прибули в Коломию о 6.58. Відразу ж пішли у найближчий магазин. Уже традиційно докупили хліба і пива. Зазначу, що на дорогу ми взяли 6 банок пива з того ящика, що був на квартирі. Проте в потязі не було особливого бажання пити те пиво, тай це заборонено правилами проїзду. Правду кажучи, ті правила рідко коли когось зупиняють. З хлібом нам не дуже пощастило. У магазині був тільки "вчорашній". Діватися нам не було куди, прийшлося брати, що є. І як тільки ми вийшли з магазину, під’їхала машина зі свіженьким запашним хлібцем. Але часу в нас не було щоб обміняти чи купити його. На придбання трьох буханок хліба ми витратили 12 гривень, а на 6 літрових бутилок пива 52 гривні. Біля вокзалу знайшли таксі та за 20 гривень доїхали до автостанції.

6. Час для нас був дуже важливим. Оскільки, о 7.25 відправлялася маршрутка на Буковель. Людей не було дуже багато. Ми сіли на задні сидіння і досить комфортно, майже за дві години, доїхали до місця початку нашого пішого маршруту. Вартість проїзду до "повороту" склала 19 гривень з кожного.

7. О 9.17 ми вийшли з маршрутки. "Поворот" ми не пропустили. Відразу ж вирішили поснідати і набратися сил для тривалого підйому. Наш сніданок складався з консерв паштету та сардини, варених яєць, зеленої цибулі, нарізаної почеревини та пива. Ми ще продовжували трапезу, коли наша маршрутка проїхала повз нас у зворотному напрямку. На годиннику було 9.47. Водій нас упізнав, посигналив, і помчав своєю дорогою.

8. Зібравши сміття, о 10.10 ми розпочали підйом по маркованому маршруту. Маркування зеленого кольору зображене на деревах та камінні протягом всього маршруту, тож збитися з дороги майже неможливо. Тай і стежка там одна, без розгалужень, серпантином піднімається вгору через ліс. Приблизно через пів години ходьби ми дійшли до переходу через річку. Як такої переправи там немає, тому ми були змушені обережно переходити по мокрому камінню.

9. Об 11.05, вийшовши з лісу, зробили перший привал на камʼянистій місцевості. Краєвид був чудовий! Звідти проглядався засніжений Чорногірський хребет. Погода була ідеальною для походу. Температура повітря сягала, мабуть, двадцяти градусів. Сонце періодично ховалося за хмарами. Легенький вітерець додавав свіжості. По дорозі, снігу ми фактично і не бачили.

10. Відпочивали ми майже півгодини. Традиційно фотографувалися на згадку. Дискутували на різні теми, у тому числі й про походження гір, скель, каміння тощо. Харчі ніякі не викладали, оскільки ще не встигли проголодатися.

11. Наш маршрут знову повернувся у ліс. Йшли ми ще годину перед тим як зупинитися на наступний привал. Втома вже почала даватися взнаки. Зупинилися ми у лісі. Я помітив, що у мене йод почав витікати з бутилочки і розлився по всій аптечці. Причина такої аварії банальна – не було гумової прокладки чи ковпачка між кришечкою і самою бутилочкою. Тож, моя порада, коли збираєте аптечку перевірте герметичність всіх упаковок з рідинами. Я і сам тепер так буду робити!

12. О 13.00 ми вийшли на полонину, з якої починався, безпосередньо, підйом на вершину гори Хомʼяк. Перед тим, як розпочати підкорення цієї гори, ми вирішили поповнити запаси свого організму калоріями. Тож, влаштували невеличкий ланч. Чому ланч? Усе просто, це важко назвати обідом! Їли все ті ж консерви з сардинами, почеревину з хлібом, цибульку, печиво і чорний шоколад.

13. Через 30 хвилин розпочали підйом досить стрімкою, камʼянистою і зарослою хащами стежкою. Маркування змінило колір і було вже червоним. Усе частіше траплялися ділянки зі снігом. Моє взуття чомусь не витримувало навантаження.

14. О 14.10 ми піднялися на вершину! Побачили статую Матері Божої, яка розташована на кам'яному п'єдесталі. Крім нас, там ще було дві групи туристів. Піднявся досить прохолодний вітер. Хмарно. Сонце рідко виглядало з-за хмар.

15. На горі ми провели приблизно 20 хвилин, може трішечки більше. Але це не суттєво. Традиційні фотосесії, розмови, обговорення подальшого напрямку маршруту, орієнтування на місцевості є невідʼємною частиною процедури перебування на вершині.

16. Шлях вниз до підніжжя гори був досить стрімким і небезпечним. Каміння хиталося під ногами, подекуди траплялися ділянки зі сніжним або льодяним покровом. Звісно ж не обійшлося без болота і хвойних чагарників. Але найбільше нас потішив схил з північної сторони, на якому було суцільне панно зі снігу! Це суттєво прискорило наш спуск. Ми знали про це і чекали цього! Адже, у попередніх походах у цей час ми неодноразово з'їжджали цим схилом.

17. Спускалися ми по черзі. Спочатку я намагався фотографувати цей атракціон. Але мені в голову прийшла ідея зняти це на відео своїм фотоапаратом. Добре, що у нього є така функція. Кадри виявилися, без перебільшення, динамічними і веселими.

18. О 15.10 ми спустилися до Полонини Хомʼяків. Мокрі, але задоволені та сповнені враженнями, насамперед, від спуску сніжною місцевістю. Місце для табору вибрали на окраїні лісу. Неподалік знайшли джерело з водою. Сухих гілок було досить багато. Тому проблем з приготуванням їжі не виникало. Усі страшенно втомлені. Засиджуватися біля вогнища не стали. До того ж з настанням темноти почало холодати і гори укутував туман. Лягли спати близько девʼятої вечора. Я заснув одразу. Але прокинувся серед ночі. Вийшов на вулицю! Грань у вогнищі ще жевріла. Небо було чистим. Я зміг розгледіти ті сузірʼя, які памʼятав ще зі шкільних часів. Неймовірно цікаво мені було спостерігати за тим, як місяць сходить з-поміж дерев і своїм сяйвом освітлює полонину. Помилувавшись цим дивом природи, я пішов далі спати!

19. Прокинулися ми о 7.30. Так було заплановано. Адже ми дещо змінили схему нашого маршруту. Вирішили йти не в напрямку водоспаду і на Татарів, а через гору Синяк на Поляницю.

20. Розпалили багаття. Заварили воду на каву. Поснідали досить скромно. І вже о 9.00 почали збирати речі.

21. О 9.40 вийшли з місця ночівлі і рушили через всю полонину в напрямку гори Синяк.

22. Приблизно через годину, коли ми вже вийшли з лісу на відкриту місцевість, зробили привал. Я допив згущонку, яка залишилася від сніданку. Зробив декілька фотографій. І не розсиджуючись, ми пішли далі.

23. Наш маршрут пролягав камʼянистими просторами. Йти було досить важко. Маркування хоч і було на камінні, але стежки, як такої, не проглядалося. Тому досить часто виникало відчуття, що ми зміщуємося в бік від маршруту. Ще через 20 хвилин ми вийшли на полонину, яка знаходиться на хребті. Її дуже часто плутають з вершиною Синяка.

24. Відпочивали ми не довго, приблизно 10-15 хвилин. Зважаючи на те, що акумулятори мобільних телефонів у горах швидко розряджаються, ми залишилися без годинника. І вже не знали точного часу. А я ще й, як на зло, не взяв свій механічний годинник.

25. За моїми підрахунками, о півдні ми вийшли на справжню вершину гори Синяк. Розслаблятися ми не стали. Зорієнтувавшись на місцевості, ми вибирали напрямок продовження нашого маршруту, оскільки у бік села Поляниця немає маркованої траси. Для більшої впевненості розпитували туристів, які також піднялися на гору. Нам сказали, що треба повернутися дещо назад і там буде видно стежку в напрямку лісу. Ми пішли. Стежки не бачили, тому вирішили спускатися камінням просто вниз. Через декілька хвилин ми таки натрапили на ту стежину. І вже не сходили з неї!

26. О 12.40 ми вийшли на досить широку полонину з закиненими колибами та загородами для овець. З неї проглядався увесь Горганський хребет. Звісно ж я зробив пару панорамних фотографій і спробував зняти на відео ці захоплюючі простори. Одноголосно ми вирішили не зупинятися, а йти далі. Знову зайшли в ліс. Проте, рухалися далі вже досить широкою стежкою.

27. Майже через 10 хвилин вийшли на невеличку галявину серед лісу. Там було місце для вогнища. Це був знак! Знак того, що пора готувати обід. Тому ми розпалили вогнище, приготували неймовірно смачну вермішель, і з рештками консерв сіли обідати.

28. Пройшла година. Сонце нас не жаліло. Кожен з нас уже відчував, що руки і шия страждають від сонячного проміння. Хоча, з іншого боку, ми змогли за цей час досушити речі, які намокли попереднього дня підчас спуску сніжними схилами. Прибравши за собою, ми рушили в дорогу.

29. У нас було два шляхи з тієї галявини. Ми чомусь вирішили піти направо, стежкою у глиб лісу. Через декілька десятків метрів у нас виникли сумніви щодо правильності вибору маршруту. Надто вже запущеною була стара дорога, тай і стежка то зʼявлялася, то губилася у зарослях лісу. Але повертатися назад вже не стали і рухалися далі.

30. Ми фактично не зупинялися. Хіба що робили міні-перерви для того щоб попити води і пообговорювати значення та приклади застосування слова "обстає". Звісно настрій був неоднозначний, оскільки думка, що ми не туди пішли нас все більше гнітила! Але дороги вже назад не було. Підніматися в гору ніхто не хотів. Тож, ми йшли вниз у напрямку туркомплексу Буковель.

31. Приблизно о третій годині ми вийшли на доріжку, на якій було видно протектори транспортного засобу. Мабуть то був квадроцикл. Ми припустили, що це таж дорога, яка йшла наліво від місця нашого обіду. І якби ми пішли нею, то вийшли б на цьому ж місці. Ще через декілька десятків метрів ми вийшли на широку дорогу з маркуванням веломаршрутів, уздовж якої протікає річка.

32. Зважаючи на те, що до цього моменту ми ніде не зустрічали джерела води, то ми втішилися можливістю умитися і попити смачну, прохолодну гірську водичку.

33. Цією дорогою ми вже йшли у напрямку цивілізації, яка проглядалася крізь канатні дороги, гірськолижні траси, обʼєкти туристичної інфраструктури. Приблизно через 20 хвилин ми вийшли у, так би мовити, центр Буковелю. Величні готелі, багатоповерхові автопарковки, майже ідеальні дороги, бруківка на тротуарах і досить велика кількість туристів нас таки вразили.

34. О 16.12 ми прийшли на автостанцію. Знайшли маршрутку до Коломиї. Час її відправлення 16.40. Тож у нас був час піти у місцевий гастроном. Ціни в якому на 2-3 гривні вищі, ніж на аналогічні товари у магазинах Чернівців. Так, плитку чорного шоколаду я купив за 11 грн., хоча її ціна в середньому 8-9 грн.. Вартість квитків до Коломиї від Поляниці склала 21 грн.. Їхали досить комфортно.

35. О 18.40 ми прибули в Коломию. На автовокзалі вагалися, що робити далі. У нас було два варіанти: або чекати автобуса Ужгород-Чернівці, який мав прибути о 19.10, або їхати на залізничний вокзал і сідати на потяг Коломия-Чернівці. Вибрали другий варіант. Дочекавшись міської маршрутки, ми поїхали на вокзал.

36. У нас ще було вдосталь часу до відправлення потягу. Тож, напроти вокзалу у якомусь кіоску ми взяли по хот-догу, по пиву і сіли вечеряти. Хот-дог з мисливськими сосисками і різними приправами коштував 10 грн., пиво ще 7 грн..

37. О 20.30 потяг відправився до Чернівців. Їхали все тим же комфортабельним дизелем, що і попереднього дня. Квитки вирішили купляти знову у кондуктора, а не в касі вокзалу. Цього разу з нас взяли по 10 грн. за дорогу. Кондуктор цікаво нам сказав, що квитки випише пізніше. Так ми і не бачили тих квитків. Час у дорозі минав швидко. Через дві години ми були вже у Чернівцях.

Так промайнула наша подорож. Перше, що я зробив, коли прийшов додому, так це дістав фотоапарат і перекинув фото і відео на нетбук. Ну і звісно ж переглянув їх. Враження неймовірні! Страшенно радий, що ми здійснили задумане. Тепер, з нетерпінням, чекаю наступного походу.