Такого у моєму житті ще не було!

Великодні свята у горах?! Про таке я міг тільки мріяти. Цього року так співпало, що державні вихідні дні на Великдень та 1 травня поєдналися. Тож втрачати нагоду і відсиджуватися вдома я не хотів. Думками я вже давно був там… Десь далеко від цивілізації на гірських вершинах.

Правду кажучи, стримував тільки прогноз погоди. Обіцяли зливи, похолодання. Цілий тиждень я щодня заходив на різні сайти з прогнозами погоди і з надією дивився чи бува не змінилося нічого. А раптом синоптики помилилися! Тож наперед нічого суттєво не планував, продукти не закуповував.

Можливі маршрути для походу в мене зріли в думках ще задовго до цього. Проте, саме через прогнози погоди зупинився на варіанті з походом на Петрос. Чому?! По-перше, зручно добиратися до Лазещини. По-друге, не треба їхати автобусами чи маршрутками. Даний факт є важливим при поверненні додому. Якщо б змок, то було б некомфортно і мені, і людям навколо. У потязі все ж більше вільного простору і є можливість просохнути. По-третє, уже рівно 5 років, як я не піднімався на цю гору, треба було виправляти ситуацію. Ну і, якщо відверто, то Петрос залишається однією з моїх улюблених вершин у Карпатах.

Що ж, продукти ми купляли у суботу перед Великоднем. Прогноз погоди дещо змінився. З оптимізмом сприйняв інформацію про те, що обіцяли дощі тільки у вівторок після обіду і середу. Таким чином, у мене був понеділок, щоб підійти якнайближче до вершини і розкласти табір, а також ранок вівторка, щоб піднятися на неї. А далі вже спускатися вниз і ховатися від дощу, розбивати табір та відпочивати. А от сумнівів чи варто їхати, однозначно, вже не було.

У неділю ще докупили хліб та пляшку коньяку. При такій погоді важливо мати якийсь «профілактичний», «зігріваючий» засіб. Також в рюкзак спакували й продукти з великоднього кошика, щоб була атмосфера певної святковості.

29 квітня о 3.45 я прокинувся, за звичкою заварив каву, одягнувся в похідний одяг, перевірив чи нічого не забув, і, з невеличким запізненням, вирушив в до залізничного вокзалу.

Уже десь на середині дороги зрозумів, що варто пришвидшитися. І добре зробив. У потяг зайшов о 4.47. Була думка ще побігти в касу за квитками, але вирішив, що бажання зекономити кілька гривень може обернутися екстремальною ситуацією з наздоганянням потяга на наступних станціях. Через 3 хвилини потяг рушив. І я точно не встиг би.

У вагоні були тільки ми. Дуже здивував той факт, що ні на вокзалі, ні в потязі не було більше бажаючих активно провести вихідні в горах. Дочекалися провідницю. Купили квитки до Коломиї. Вартість проїзду однієї особи склав 20 грн. Я собі розлігся на сидіннях і дрімав майже всю дорогу. Про всяк випадок поклав будильник, щоб не прийшлося виходити десь в депо.

У Коломию прибули за графіком. Надворі досить прохолодно, +7 С, проте сонячно. То ж зайшли всередину вокзалу, щоб трішки загрітися. Я пішов в магазин з надією купити ще один хліб і, можливо, взяти пива. Проте магазин, в якому я завжди скуповуюся, був закритим. А на місці іншого, який був навпроти цього, вже височіє якась новобудова. Вирішив, що шукати інші магазини не буду, а можливо в Лазещині куплю, адже там дорогою до Козьмещика є аж два магазини. У результаті купив два хот-доги з мисливськими ковбасками. До речі, їхня вартість не змінилася – 23 грн за один. 

Потяг, який приїхав з Івано-Франківська, залишили для посадки на Рахів.

Людей з аналогічним спорядженням, як у нас, взагалі не видно. Є кілька туристів з невеличкими рюкзаками. Вони їдуть або на один день, або планують зупинятися десь в готелі чи будинках.

Потяг відправився за графіком о 8.10. Вагон напівпорожній. Спати вже не хочеться. Думок в голові фактично не залишилося. Настала внутрішня гармонія, насолода кожною миттю, передчуття цікавих і незабутніх днів. І я знову в горах.

До Лазещини ми прибули об 11.10. Конкурентів за місця для табору в нас немає. Ми єдині туристи, що зійшли на цій станції.

Йдемо без зупинок. Їсти ще не хотілося, тож вирішили, що перекусимо біля магазину, тим більше, що біля нього є невеличка альтаночка, щоб розміститися.

Нас чекала не дуже приємна несподіванка. По-перше, магазин зачинений, по-друге, в альтанці вже немає столика, натомість є купа сміття. Отже, не було сенсу зупинятися. Їсти все ще не хотілося, тому можна спокійно йти далі і вже біля КПП зробити повноцінну зупинку на обід.

О 12.00 ми дійшли до КПП національного парку. Рятувальник записав мої дані, маршрут та його тривалість, а працівник парку виписав квитанцію на 25 грн з особи за відвідування природоохоронної території. Від рятувальника дізнався, що вчора (у великодню неділю) тут цілий день йшов дощ (тож не було чого їхати раніше), на вершині Петроса снігу вже немає, проте на схилах і полонині ще є. Також рятувальник нас попередив, що прогнозують прохолодну та дощову погоду і попросив записати номер телефону рятувальної станції. Ми потиснули один одному руки і я пішов обідати. Добре, що біля КПП є альтанка і там можна зупинитися. Перекусили ми великодніми яйцями, ковбасками та бутербродами.

Через півгодини вирушили далі в напрямку інформаційного пункту «Козьмещик».

Води у нас з собою не було. Тому дорогою поглядали де є можливість набрати чистої джерельної води. Через 15 хв. дійшли до джерела на якому пише «Питна вода». Але ні її запах, ні смак мені не сподобалися. Тому набирати нічого не став. І добре зробив, адже трішки далі є ще одне, вже протічне джерело з якого можна набрати чистої, смачної води.

Дорогою нам ще траплялося кілька джерел з водою. Позитивним моментом є те, що досить багато альтанок і місць для відпочинку. Я почав придивлятися де можна зупинитися на зворотному шляху у випадку, якщо буде йти дощ і не буде можливості розкласти намет.

На годиннику 14.15, і ми дійшли до Козьмещика. Нарешті бачу туристів. Їх привезли сюди якимись мікроавтобусами. Вони обступили гіда і про щось активно спілкувалися. На той час обличчя дівчини, що проводила їм інструктаж, мені видалося знайомим, проте я ще не знав, що вона теж з Чернівців і ми, хоч і заочно, проте знайомі.

Ми пройшли повз них і пішли на галявину біля річки, там є столик з лавочками, який нам ідеально підходив для обідньої перерви. А на обід у нас були: писанки, галунки, бутерброди, котлети та домашні відбивні.

Затримуватися не ситали, оскільки в планах у нас було піднятися якомога вище до підніжжя Петроса, щоб менше часу витрачати на підйом наступного дня. О 15.00, зібравши речі, рушаємо своїм маршрутом. Йшли середнім темпом, робили нетривалі зупинки, щоб відпочити та перевести подих. Дорога досить широка, є де йти. Ця частина маршруту без суттєвого набору висоти. Якраз дуже хороший варіант для легкої акліматизації в гірських умовах після тривалого часу перебування у місті. Сонця не видно, небо хмарне, зрідка накрапає дрібненький дощик, але тепло. Дуже комфортна погода для піших прогулянок гірськими тропами.

Вдруге у своєму житті взяв з собою трекінгові палиці, які купив рівно рік тому. Для такого маршруту вони є незамінними: допомагають розвантажити суглоби, в руках майже не відчуваються, а найголовніше – сприяють утриманню балансу на слизькій, болотистій після дощу, дорозі, та при маневруванні між калюжами і переходах через струмки. Це дає можливість економити сили, нерви і здоров’я загалом.

Через годину ми дійшли до невеличкої галявини посеред лісу, на якій по обабіч дороги розташовані колиба та стайня, дах якої вже провалився. Зупинятися не було необхідності. Йдемо далі.

О 16.30 ми вже були на рукотворній поляні з роздоріжжям. Маркування маршруту веде нас скороченою і дуже стрімкою дорогою вверх через ліс. Сама ж дорога немаркована та повертає різко вліво через дерев’яний місток.

Після дощу дана ділянка маршруту дуже розмита, взуття прилипає до болота і відривати його стає все важче, обійти цю стежку вже практично немає де. Триматися на ногах мені допомагають трекінгові плиці. Через декілька метрів цього підйому вирішили, що підемо краще серпантином, хай то буде трішки довше, проте не так затратно з позиції сил, які нам ще знадобляться.

Вийшовши з лісу, перед нами відкрилася полонина на якій поміж залишками снігового покрову проростають крокуси. Зупинилися для відпочинку та фото сесій. Вершина Петроса зрідка відкривається. Хмари наче спеціально його обіймають і не дають нам можливості насолодитися його величчю.

Мій електронний годинник на фітнес-браслеті показує 18.10. Ми дійшли до колиби, вище якої я у всіх попередніх походах зупинявся. Цього разу довелося шукати інше місце для табору, оскільки навколо неї все у снігу. А сам сніговий покрив сягає метра в глибину. У самій колибі все закидано сміттям і дуже неприємно пахне гнилюю, згарищем і ще незрозуміло чим. Тому ми перейшли через яр, поближче до підніжжя гори. Там на полонині Головчеська є каскад дерев’янних споруд, в яких і зупинилися туристи, яких ми зустріли біля Козьмещика. Ми ж побачили галявини на початку лісу і вирішили пошукати саме там місце для табору.

О 19.00 палатка вже була розкладена. Не пригадаю чи колись під палатку підстелював гілки з хвоєю. Проте у даному випадку гілок після туристів, які ночували тут взимку було більше ніж достатньо. Тому я акуратно склав їх на невеличкому пагорбі і розклав намет.

Далі мене чекав неабиякий квест з пошуку сухих гілок та розведення багаття. Вчорашній дощ, сніг, який досі стоїть довкола, зменшували мої шанси. Але здаватися я не хотів. Знайшов усе, що шукав. Вогонь розпалив без жодних проблем. Дуже допоміг у цьому випадку сухий спирт, який завбачливо взяв з собою. Правду кажучи, гілля повільно сохло і вогнище не могло добре розгорітися. Відповідно казанок просто висів і коптився. Для збору та подрібнення дров я використав і свій ніж, який саме для таких цілей і купляв, та ручну ланцюгову пилку, яку замовив собі в подарунок на Новий рік. Скажу так, інвентар мене дуже потішив своєю функціональністю та ефективністю. Зрештою мені вдалося заготувати достатню кількість тонких дров і, в результаті, приготувати повноцінну вечерю та, в якості приємного бонусу, посмажити сосиски на вогні.

Наситившись вечерею я поглянув вгору. Мене чекав приємний сюрприз. Небо всіяне надзвичайно яскравими зорями. Таких ви навіть за містом не побачите. Заради цього моменту треба їхати у високогір’я. Відвести погляд було неможливо. Довкола жодної хмаринки. Видно кожну зірочку. Вгадуються сузір’я, які вивчав ще в школі на уроках астрономії.

Вогонь повільно догорав, надворі ставало все холодніше, пізня година, та й втома давалася взнаки. А найголовніше, що така погода вселяла оптимізм. Хотілося якнайшвидше лягти, щоб вдосвіта прокинутися і встигнути піднятися на вершину.

Будильник виставив на 7 ранку. Вночі було досить прохолодно, довелося одягати шапку та теплі фліски, щоб комфортніше спалося.

Прокинувся я ще до будильника. Трішки полежав, але сон як рукою зняло. Такої бадьорості та припливу сил вдома не відчувається. Крізь тент палатки пробивалися перші промені сонця. Настрій був неймовірним. Ранкова прохолода давалася взнаки, проте гаряча кава, яку заварив з використанням газового балону, та сонячне проміння зігрівали як тіло, так і душу. Гратися з розведенням вогнища не було сенсу. Усе довкола мокре, а часу мало. Поки на небі немає жодної хмаринки, хотілося якнайшвидше вибратися на вершину, щоб насолодитися краєвидами.

Збиралися ми довше, ніж я собі планував. І з табору вийшли тільки о 8.50. Взяли з собою один рюкзак, в який склали документи, гроші, цінні речі, куртки та печиво зі згущеним молоком.

Маршрут пролягав засніженими ділянками полонини. А там де не було снігу, було ще важче йти, оскільки багато болота. Підйом на Петрос теж встелений сніжними тропами. Біля підніжжя більше снігу, але чим вище піднімалися, тим менше його було.

О 10.10 ми піднялися на вершину Петроса. Там зустрілися з колегами, які жили в будиночках біля нас на полонині. Поки ми озиралися, вони рушили далі. І ми залишилися тільки вдвох. Попри тривалу серію фотографій, ми знайшли час на відпочинок та легкий перекус.

Вибравшись на верх штучно викладеного п’єдесталу, щоб зробити фото, я помітив невеличку пляшку з-під алкоголю в якій виднівся папірець. Мені стало цікаво, що ж там?! Розкрутив, витягнув записку та 3 купюри по 2 грн. Хто її залишив, важко сказати. Хоча першоджерелом вказано відому передачу про мандри «Орел і решка» та її ведучого А. Бєднякова. Зважаючи на те, що напис з відвертими помилками, роблю висновок, що то фейк. Проте там було ще кілька надписів зроблених туристами, які також знаходили цю пляшку. Як на зло, я не взяв з собою блокнот і ручку, відповідно не мав чим зробити там запис і про своє перебування на вершині.

Погода почала погіршуватися, з’явилися хмари. Ще трішки побули і о 10.50 почали спуск вниз. Зайвий раз не зупинялися, йти було досить важко, особливо, коли добралися до вкритих снігом ділянок. Дорогою зустрічали вже одиночних туристів, а не тільки тих, яких водять групою.

О 12.30 дісталися до табору. Вирішили приготувати повноцінний обід, а вже потім збирати табір та, відповідно до плану, йти в напрямку Козьмещика і шукати місце для ночівлі. Багаття не розпалювали. Варили все на газовому балоні. До речі, досить швидко і практично.

На годиннику 14.15. Ми зібрали речі та вирушили в дорогу. Йшли повільно, проте без зупинок. Поспіх був у даному випадку недоречним, адже під ногами сніг, болото, калюжі та мокре каміння. Ризик травм досить високий. І тут знову ловлю себе на думці, на скільки корисними і практичними виявилися в даній ситуації трекінгові палиці.

Трішки більше, ніж через годину ми подолали найважчу ділянку маршруту. Частину дороги ми долали серпантином. Наразі ми вийшли на галявину де починається стрімкий підйом вверх. Відпочиваємо. Погода псується тому не варто затримуватися. Встигнути б до дощу розкласти намет.

Рівно о 17.00 ми дійшли до Козьмещика. Знайшли місце для табору, неподалік є джерельна вода. Насамперед розклали палатку та речі з рюкзаків, щоб у випадку погіршення погоди вони залишилися сухими. Далі я зайнявся розведенням багаття. Дров було досить багато, але мало серед них сухих. Проте за допомогою сухого спирту та тоненьких гілочок вдалося швидше, ніж вчора, розвести вогнище. Зварили собі гречку, посмажили сосиски на вогні, випили «Гарячу кружку», щоб трішки зігрітися.

Близько 10 години вечора досить раптово розпочався дощ, який переріс у короткотривалу зливу. Ми швидко забігли в палатку. Несподіванкою для мене стало те, що шви тенту вже не герметичні і при раптовій зливі почали пропускати воду. За допомогою пакетів для сміття я зробив додатковий захист між тентом та внутрішньою стінкою палатки. Дощ трішки вщух і мені вдалося заснути, хоча й переживав, щоб у випадку погіршення погоди нас не почало заливати. Дякуючи Богу все обійшлося.

Наступного ранку прокинувся о 8 годині. Здавалося, що часу досить багато, але сенсу затримуватися не було. На вулиці дрібний, але рівномірний дощ. Який і не збирався вщухати. Тому, не виходячи з палатки, ми почали збирати речі і пакувати рюкзаки. Я переодягнувся у теплі речі, водонепроникні рибацькі штани та балонову куртку. Залишилося тільки зібрати палатку, причепити її до рюкзака і вирушати в дорогу.

Вийшли з табору о 10.30. Вирішили, що знайдемо суху простору альтанку, і там вже зупинимося для сніданку. Йти довго не довелося. Через півгодини вийшли на роздоріжжя  старої та нової дороги. Прямо перед нами є галявина зі всіма зручностями для відпочинку.

Зайшли в альтанку, розклали речі. Першим ділом я заварив каву, знову ж таки, дякуючи газовому балону. Поснідали ще запасами з освячених на Великдень продуктів.

Дощ почав вщухати. Туристи в таку погоду рідкість, але все ж трапляються. О 12.30 вирушили далі в напрямку залізничної станції. Йшли без зупинок. Дорогою дощ взагалі припинився. Через годину проходячи повз КПП, я тільки на словах повідомив рятувальнику, що ми тут заходили і коли. Відміток він ніяких не робив.

Перший магазин, який біля траси, все ще закритий. Другий, який вже біля станції відкритий, але заходити туди мені не хотілося.

14.17 – ми на залізничній станції. Дощу вже немає. До відправлення потяга ще більше години. Вирішив загріти воду та попити «гарячу кружку». Людей немає, тож ми нікому не заважали.

На одній зі стінок місця зупинки помітив розклад потягів, який записав хтось з туристів. Це один з тих випадків, коли надписи не псують зовнішній вигляд, а допомагають орієнтуватися в часі та просторі.

Близько 15.00 почали сходитися студенти. Так як потяг прямує до Івано-Франківська, то їм зручно добиратися до місця навчання. А от нам треба їхати тільки до станції «Делятин» і там вже пересідати на інший потяг до Коломиї.

Цього разу потяг прибув без суттєвого запізнення о 15.30. Вагони плацкартні. Місць вже досить мало. Також зазначу, що туристів теж не багато, здебільшого пасажирами є саме студенти. Вартість одного квитка до Делятина 16 грн.

О 17.05 ми вийшли на залізничній станції «Делятин». З нами була ще одна група туристів, які відпочивали, судячи зі спорядження, десь в будинках чи готелі. Їх ми зустрічали в перший день походу при пересадці в Коломиї. Я побачив, що вони пішли до каси питати про квитки. Це мене дещо здивувало, оскільки жодного разу ще не бачив, щоб та каса працювала о цій порі. Я теж підійшов і купив квитки до Чернівців. Вартість проїзду 25 грн з особи. Так як людей немає, і на вулиці прохолодно, ми залишилися всередині вокзалу. Спершу я пішов до магазину. Вирішив себе потішити пляшкою пива. Ціни, досить демократичні. За пиво заплатив 19 грн, а за плитку чорного шоколаду 24 грн.

Часу в нас дуже багато, більше, ніж півтори години. Як і планував раніше, я переодягнувся в одяг, для дороги. Зняв з себе не дуже зручний, але практичний, одяг в якому проходив цілий день. У легких трекінгових штанях і теплій флісці набагато зручніше і комфортніше.

Повечеряли ми бутербродами та сардинами з консерви. І рівно о 18.30 прибув потяг «Коломия – Делятин», який о 18.43 рушив у зворотньому напрямку. Провідниця сказала, що цей же склад буде їхати на Чернівці, але перед цим ще заїжджає в депо для дозаправки, оскільки час відправлення з Коломиї перенесли на 21.10. Речі за бажанням можна залишити. Але ми вирішили все ж витягнути рюкзаки на вокзалі і почекати свого часу відправлення. Щоб зігрітися я купив каву за 8 грн в кіоску перед вокзалом. Попередзвонював рідним і друзям. Виявилося, що вони за нас дуже переживали, оскільки ці дні вирувала стихія з буревіями, градом і смерчами. Тож роблю висновок, що нам ще дуже пощастило з погодою.

У Чернівці ми прибули за графіком о 23.05.

Так пройшов ще один мій похід. Фотографій цього разу зробив менше, ніж зазвичай. Але все одно маю чим поділитися та похизуватися. А найголовніше, що отримав те за чим їхав – море задоволення! Чого і вам, дорогий читачу, бажаю! Не відсиджуйтеся вдома)