Моє туристичне життя, у свій час, розпочалося з тривалого походу на Чорногірський хребет. Але за всі роки мого активного відпочинку я ще жодного разу не піднімався на такі вершини Чорногірського хребта, як Гутин-Томнатик, Ребра, Шпиці. Добре, що я не один такий. Про маршрут з Ворохти через «Заросляк», озеро Несамовите на вершини Гутин-Томнатик, Ребра та Шпиці і назад до Ворохти ми говорили вже давно. Проте ніяк не могли зібратися, щоб здійснити цей задум. Різні події ставали на заваді. І нарешті зорі стали у правильній послідовності. Цього разу вирішили не збирати велику компанію, поїхали вчотирьох. Традиційно, готуватися до походу почали далеко не завчасно, а за кілька годин до виїзду. Зібралися, зайшли в супермаркет, понаскидали все, що погано лежало на поличках і розійшлися по домах ладувати наплічники. Провізії ми купили на 243 грн., проте вирішили скинутися по 100 грн., адже попереду була ще Коломия, де ми зазвичай добираємо хліб, пиво і щось, що забули купити. 

До початку цього походу я планував змінити свій рюкзак, але з технічних причин мені не встигли привезти новий. Тому прийшлося підшивати свій давній наплічник, який і цього разу не підвів мене, і виконав свою місію. 

Наш похід розпочався о 4.00, коли ми всі зустрілися на Центральній площі міста Чернівців. Досить спокійним темпом, ніби розминаючись перед походом, ми вирушили на залізничний вокзал. Уже о 4.20 ми були біля вокзалу. Зайшли в магазин, щоб купити мінеральної води, випити якоїсь розчинної кави. Каси залізничного вокзалу були закриті. Фактично, дочекавшись потягу, який подали на посадку приблизно о 4.40, ми вирішили, що квитки купимо в кондуктора.

0 4.50 потяг «Чернівці - Коломия» вирушив з чернівецького вокзалу. Вартість квитка до м. Коломия, які ми купили в потязі, становила 10 грн.. Поїздка мала б тривати дві години. Тому часу на відпочинок та деякі організаційні моменти було вдосталь. Зважаючи на те, що не всі продукти ми розклали по рюкзаках, то, насамперед, взялися розбирати продукти. 

У Коломию прибули о 7.17. За час очікування потягу «Коломия - Рахів», ми купили квитки до Ворохти по 10 грн., пиво по 12 грн. за літрову бутилу з акцією та хліб. Навіть залишився час на хот-доги, які виявилися досить смачними та оригінальними з точки зору приготування. Якщо не помиляюся, то один хот-дог коштував 10 грн. 

Потяг «Коломия - Рахів» відправився о 8.15. Людей було досить багато, проте ми ще встигли зайняти сидячі місця. На кожній наступній зупинці заходило все більше пасажирів. Більшість з них їхало до Яремчі та Делятина.

Приблизно о 10.25 ми прибули у Ворохту. Відразу ж розпочали пошуки транспорту, який би довіз нас поближче до спортивної бази «Заросляк», звідки і мав би розпочатися наш піший маршрут. Проте ніяких автобусів чи маршруток не було, а таксисти просили 150 грн. і торгуватися не хотіли. Обговоривши ситуацію, ми вирішили йти пішки з надією, що нас підбере якийсь попутний транспорт. Було вже 10.45. По дорозі зустріли місцевих жіночок, які нам підказали, що об 11.00 їде маршрутка до Верховини. Найближча зупинка маршрутного транспорту біля магазину «П’ятачок». На цій зупинці ми були через 20 хвилин безперервного руху.

11.15 – під’їхала маршрутка на Верховину. Ми розмістилися на задніх сидіннях. За 12 грн. з усіх, водій підвіз нас до повороту на «Заросляк». Їхали менше 10 хвилин. Вийшовши з маршрутки ми зробили привал, так як вже хотілося їсти. 

О 12.00 закінчився наш привал і ми вирушили дорогою на спортивну базу «Заросляк». Але йшли ми не довго. Через пару хвилин ми зупинили попутний транспорт, водій якого погодився підвезти нас за 12 грн. з кожного до нашого пункту призначення. Заплатили 50 грн., оскільки у нас не було необхідної суми без здачі. 

Особливістю цього маршруту є те, що за декілька кілометрів до «Заросляка» розташований контрольно-пропускний пункт та рятувальна станція МНС. Для того, щоб пройти КПП необхідно зареєструватися, пред’явивши паспорт, та заплатити 20 грн.. Якщо йде група осіб, то групу може зареєструвати тільки хтось один. Ми так і зробили, оскільки не у всіх були з собою паспорти, у тому числі, і я свій не взяв.

О 12.45 ми приїхали на спортивну базу «Заросляк». Без жодних зупинок вирушили маркованою дорогою на озеро Несамовите. Маркування маршруту нанесене жовтим кольором.

13.00 – перший привал на 15 хвилин. Зустріли групу спортсменів. Відпочили. Зробили кілька фотографій і вирушили далі.

По ходу маршруту пройшли розвилку з вказівником напрямку руху на біостаціонар «Пожижевська». Дане роздоріжжя було вже коли ми вийшли з лісу. Але не велика частина маршруту проходила через полонину. Ми знову повернулися у ліс, перед яким протікає невеличкий потік. Тут і зробили ще один нетривалий привал на 10 хвилин. О 14.00 вирушили далі.

Через півгодини ходьби лісовою стежкою ми знову зупинилися. Пиво, жарти, туристи змусили нас забути про час. Відпочивали ми ще майже півгодини. 15.00 і ми йдемо далі. 

О 15.20 ми вийшли на галявину біля струмка, на якій були місця для розташування табору. Власне, там вже був табір якихось туристів, проте місця було достатньо для ще декількох палаток та вогнищ. Так як погода псувалася на очах, то ми вирішили зупинитися щоб приготувати нормальний обід і обміркувати необхідність зупинки на ніч. Наші роздуми пришвидшив невеличкий дощик та грім, який лунав здалека. 

Багаття нам не вдалося розвести. Дощ посилювався. Тому обід ми варили на газовому балончику, сховавшись під деревами. Ближче до 17.00 дощ став ряснішим і ми пішли відпочивати у палатку. Проте вже через годину дощ ущух і знову виглянуло сонце. Позичивши сокиру у наших сусідів, ми розпочали пошуки сухого гілля. Невдовзі нам вдалося розпалити багаття. З кожною хвилиною ставало все холодніше. Ближче до сутінків від холоду нас навіть вогонь не рятував. Тому після вечері ми почали поступово перебиратися до платки. Так як всі були досить змучені, то вклалися спати близько дев’ятої години.

Наступний день розпочався словами: «Тьома, яка година?». Пошукавши годинник у кишенях, я відповів: «Уже восьма!». Вийшли з палатки. І заходилися розпалювати вогнище. Поснідали. 

Так пролетіло дві години. Ми вирішили не збирати табір, а, залишивши платку і речі на цій галявині, пройтися визначеними пунктами маршруту з одним рюкзаком. З собою взяли тільки пиво, воду і дощовики. Варто було б взяти ще щось перекусити, але надто пізно спохватилися. Треба було раніше думати.

О 10.10 вирушили в дорогу. Йшли ми єдиною у цих місцях стежкою. Маркування маршруту зустрічалося досить часто і було зображене як на поодиноких деревцях, так і на великих каменюках. Близько 11.00 ми вийшли до озера Несамовитого. 

Посиділи, відпочили, вмили обличчя і через 15 хвилин вирушили далі. До речі, на КПП перед «Заросляком» нас попереджали, що розташовувати наметовий табір біля озера заборонено, проте досить багато туристів нехтують цією забороною. Більше того, навіть знаходяться вандали, які винищують зелені насадження сосни гірської задля розведення вогнищ. 

Також хочу зауважити, що існує декілька легенд, пов’язаних з озером Несамовите. Гуцули кажуть, що саме на цьому озері робиться погода на всьому Чорногірському хребті. Тобто поки озеро знаходиться у стані спокою, то і погода залишається сонячною і спокійною. Але як тільки хтось кине камінь чи скупається в озері, то неодмінно викличе дощ, бурю, грозу та, навіть, можливо і град. Мушу зазначити, що ця легенда не є такою ж і фантастичною. При нас якесь подружжя вирішило поплавати в озері. І вже через дві години почало хмаритися, гриміти, а згодом навіть пішов дуже рясний дощ. От і не вір після цього в легенди.

Інша легенда більш приємна і навіть романтична. За повір’ям той хто вмиє лице водою з озера Несамовите, до кінця року знайде свою другу половинку.

Це був невеличких художній відступ. Тепер повернемося до нашого походу.

За декілька хвилин ми вийшли на Чорногірський хребет. Там ми натрапили на табун коней, які мирно паслися і добродушно зустрічали мандрівників. Ми не втратили нагоди, щоб сфотографуватися з ними.

О 12.00 зробили невеличкий привал. Перевели подих вирушили у напрямку озера Бребенескул. 

Через півгодини ми дійшли до роздоріжжя, з якого видно озеро Бребенескул. Йти до самого озера ми не планували, тому зупинилися на декілька хвилин, щоб помилуватися його красою. Краєвиди просто неймовірні. 

О 12.45 завершився наш імпровізований привал і ми пішли в напрямку одного з «двохтисячників» Карпатських гір – гору Гутин-Томнатик. О 12.55 ми були вже на вершині гори.

Не дивлячись на те, що я вже не вперше на Чорногірському хребті, я тільки тепер збагнув звідки походить назва цієї частини Карпат. Як тільки хмари закривають сонце і тінь падає на вершини гір, то вони вмить із зелених передвоюються на чорні. Це досить цікаве і захоплююче видовище.

Відпочивши, насолодившись красою найвищих гір України, ми о 13.15 вирушили в дорогу, адже попереду були ще дві заплановані вершини. 

О 13.35 вийшли на одну з вершин гори Ребра. Ще через 5-7 хвилин перейшли до другої, як ми думаємо, основної вершини, на якій встановлено кам’яний стовпчик з номером 29 (1923 року). Затримуватися на г. Ребра ми не стали, адже починало збиратися на дощ і досить гучно гриміти. 

13.50 і ми йдемо у напрямку г. Шпиці. Через 15 хвилин ми були вже біля якогось понівеченого вказівника. Чітко вираженої вершини гори Шпиці ми не побачили. Ця гора швидше нагадує хребет, яким ми пройшлися. Так як вже починав накрапати дощ, то ми досить швидким темпом вирушили назад до Несамовитого, який був на нашому шляху в табір. 

14.45 – ми знову біля Несамовитого. Ще раз вмили обличчя (це так, про всяк випадок). І пішли далі. О 15.20 прибули в табір. Усі речі на місцях. Перейматися не було чого. Почався такий же дощ як і попереднього дня. Без затримки ми забігли у палатку і сіли обідати, так би мовити, сухим пайком. Поки йшов дощ ще пограли трішки у карти. Так обід переріс у вечерю. Але добре, що під вечір розпогодилося, дощ зупинився і ми розвели багаття. Ось таким чином пройшов ще один вечір. Спати лягли близько 22.00.

Ця ніч видалася досить неспокійною. Поруч з нами ночувала група мандрівників з якими була собака. Ця тваринка з вечора нам здалася досить милою і спокійною. Проте вже десь з другої години ночі собака почала, незрозуміло чому, гавкати. І так з певною періодичністю аж до самого ранку.

О 7.00 ми вже всі остаточно прокинулися і пішли готувати сніданок. Сусідів не було. Видно вони кудись дуже поспішали.

Неквапливо ми збирали речі. О половині десятої ми вже були готові вирушати у напрямку «Заросляка». Ще набрали води на дорогу, перевірили чи нічого не забули і пішли. Була 9.40.

Рівно через годину ми вийшли на роздоріжжя між біостаціонаром «Пожижевська» і базою «Заросляк». Тривалих зупинок не робили.

11.10 і ми біля «Заросляка». Нам відразу ж запропонували послуги таксі за 150 грн.. Проте ми вперто вирішили торгуватися і скинули ціну до 100 грн. за проїзд до залізничної станції у Ворохті. Поки водій збирав якісь свої речі, ми мали ще 20 хвилин на придбання сувенірів. До речі, вони тут досить дешеві. Магнітики із зображенням г. Говерли та о. Несамовитого я купив по 5 грн., а дві бандани по 10 грн. Вибір сувенірів теж досить непоганий.

Об 11.30 ми виїхали у Ворохту. По дорозі підібрали ще двох туристів з Чернівців. Через 25 хвилин ми були у Ворохті. 

Насамперед ми пішли на вокзал, щоб уточнити час відправлення потягу на Делятин. Потяг «Рахів – Івано-Франківськ» відправляється з Ворохти о 16.44. Квитки продають за годину до відправлення.

Навпроти вокзалу ми зайшли в кафе, щоб пообідати. Ціни кусаються. Навіть в Чернівцях рідко де такі ціни можна побачити. Борщ від 15 грн., Деруни – 35 грн. за порцію, пиво по 12 грн.. Часу в нас було досить багато. Десь ходити містом не стали. Біля вокзалу знайшли порівняно дешевий бар, де і зачекали на потяг.

Потяг «Рахів – Івано-Франківськ» запізнився майже на 20 хвилин. Людей було досить багато. Квитки до Чернівців ми купили у касі вокзалу і коштували вони нам всього 12 грн.. О 17.10 ми відправилися з Ворохти. 

О 18.05 прибули в Делятин. За графіком о 18.35 мав би бути потяг на Коломию, проте і він запізнився, при чому досить суттєво. Тому ми розклали речі і сіли вечеряти. Перед прибуттям потягу почався сильний дощ з градом. У цей час ми вже мали б бути в Коломиї. 

О 20.05 нарешті подали потяг для посадки. І ми відправилися до Коломиї, в яку прибули о 21.00. Цього разу прийшлося пересідати у інший потяг, який фактично відразу відправився у напрямку Чернівців. 

У Чернівці прибули о 23.00, таким чином, запізнились на півгодини. Рідне місто зустріло нас дрібним дощиком, який припинився поки ми піднялися від залізничного вокзалу до Центральної площі. Кожен з нас вже думав про свої плани. Я ж не міг дочекатися, коли прийду додому і зможу роздивитися свій новий рюкзак. А ще більше хочу його випробувати у наступному поході, якого чекаю як манни небесної.